Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

© Микола Махній

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

Мінливість змісту уявлень про фемінінність-маскулінність є одним з головних параметрів соціальних уявлень і соціально-перцептивних утворень. Цю властивість уявлень про фемінінність-маскулінність фіксують дослід­ження історичного, культурологічного, соціологічного плану. У них у якості базових факторів зміни змісту не стільки розглядається вік, скільки соціо­культурні, соціально-психологічні, ідеологічні характеристики певної істо­ричної епохи.

Е. Бадентер, аналізуючи сучасні культурно-антропологічні та історико-соціологічні дослідження проблем маскулінності і фемінінності констатувала відсутність “універсальної моделі” придатної усюди і на всі часи. На її думку, поняття мужності варіюється не лише залежно від епохи, але й від приналежності до тієї чи іншої суспільної верстви, раси. В якості взірця мужньої зовнішності, своєрідного “чоловічого ідеалу’ кінця ХХ ст., дослідниця посилається на зображення ковбоя з реклами “Мальборо” (the Marlboro man), яке обійшло увесь світ.

У більшості країн прийняли цей чоловічий ідеал і створили власні моделі. Але саме Америка, “яка не знає собі рівних у галузі культури”, нав’язала усьому світові своє зображення мужності: від ковбоя до Термінатора, втілених акторами Дж.Уайном, С.Сталлоне, А.Шварценеггером. Отож, про ідеали нації можна судити по її рекламі.

Острах здатися жіночним відображається на повсякденних критеріях чоловічої привабливості. Навіть саме поняття чоловічої краси виглядає проблематичним. “Справжній чоловік” має бути трохи брутальним та позбавленим намагання подобатися. Вродливий, вишуканий чоловік частенько викликає підозри у жіночності, зніженості, дендизмі. В англійській мові слово beautiful (красивий), доцільно для характеристики жінки, щодо чоловіка воно дещо неадекватне, чоловіка краще назвати симпатичним (good looking). Багато осудливих слів стосовно чоловічої краси є і в російській мові – красавчик, смазливый, сладкий, шоколадный мальчик і т. ін.

Американський ідеал маскулінності кінця XX століття: від ковбоя Мальборо до Термінатора.

Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

Модерними невербальними поведінковими стилями презентують себе і молодіжні субкультури “беггерів” та “емо”, тенденція до виокремлення котрих спостерігається у західноєвропейських країнах ще на початку 1990-х років.

Так, для беггерів (англ. baggyers, baggyboys) головним сексуальним фетишем є специфічний одяг: широкі спортивні або скейтерські штани (слово baggy перекладається як мішок, широкі штани) та футболки з капюшонами (так звані “кенгурушки’). Ці молоді люди (від 16 до 26 років) зі специфічним підлітковим “прикидом” позиціонують себе як особи з нетрадиційною орієнтацією, але з натуральними манерами й натуральною поведінкою.

Беггерський кодекс відкидає жінкоподібність, манірність, примхливість, кокетливість, у той же час маскулінність не повинна бути показною. Головними рисами беггера мають бути товариськість, добродушність, порядність, вірність в любові і дружбі, мужність, щирість.

Останнім часом, під впливом інтернет-спілкування беггерство набуло масового розповсюдження на російсько-українських теренах, проте через суперечки між “фетишистськими” та “гейськими” прибічниками розкололося на дві гілки. Останні розглядали беггерство лише як своєрідне молодіжне відгалуження гей-культури. В Європі стиль життя бегбоїв розповсюдився переважно в Нідерландах, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії та мегаполісах Росії.

Беггери

Особливість експресивної невербальної поведінки “емо-дітей” (англ. emotional kids), які є прихильниками відповідного музичного стилю із чуттєвим наповненням, виявляється у фарбуванні волосся в чорний колір, зачісуванні чуба на одне око, тенденції до носіння рожевого одягу з безліччю значків, нашивок, заплаток, мережив, дрібних іграшок. Правила емо-моди проголошують унісексуальні тенденції: емо-хлопці повинні у своєму “прикиді”, як мінімум, у чомусь скидатися на дівчат, відповідно емо-дівчини мають нагадувати оточуючим “гламурних” хлопців. Емо-молодь схильна до всілякого пірсінгу (у носі, вухах, губах, бровах, на переніссі, у сосках, у пупку й т. ін.), руки та шия прикрашаються різнобарвними браслетами, намистами, ошийниками, шарфами. У Великій Британії, Німеччині, Франції та інших високорозвинутих європейських країнах існують спеціальні магазини для емо, де вони можуть придбати відповідну атрибутику. Більшість українських емо-боїв, на нашу думку, запозичують цю модну тенденцію, перш за все, заради демонстративного самовираження.

Емо-бої.

Порушення гендерно-рольової ідентичності негайно відбивається у зовнішньому вигляді. Таким чином, структура зовнішнього “Я” особистості і ставлення до неї залежить від ступеня фемінінності-маскулінності людини.

Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Еталони маскулінної та фемінінної зовнішності

Юнак хоче жінку, жінку як таку; стариган же шукає жінку вродливу. Якщо нація має смак, отже вона постаріла.

Дені Дідро

Як відомо, маскулінність і фемінінність не пов’язані з біологічною статтю, а складаються з відмінних психологічних характеристик, історично сформованих особливостями культури певного суспільного середовища. Маскулінність асоціюється, наприклад, з екстравертивністю, активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінінність – з інтровертивністю, залеж­ністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінінності, досягнутий однією особою, свідчить про її психологічну андрогінність, тобто здатність діяти водночас по-жіночому й по-чоловічому, залежно від конкретних ситуативних умов, уможливлюючих таку поведінку.

Буденні уявлення про маскулінну особистість містять такі характери­стики зовнішнього вигляду, як: вузькі стегна, коротка акуратна стрижка, м’язисте тіло, спортивний і шкіряний одяг.

 

Уявлення про зовнішній вигляд фемінінної особистості включають плавні обриси тіла, одяг з м’яких хвилястих тканин, довге й напівдовге, розпущене або недбало зібране волосся. Подібні уявлення про еталонні образи мужності і жіночності в різних соціокультурних групах відображують характер оцінки нормативності оформлення зовнішності і невербальної поведінки загалом. Маючи величез­ний вплив на людину, ці еталонні образи схоплюються в імітації, насліду­ванні, репродукуванні і здійснюють особливий вплив на молодь, яка ще знаходиться у процесі особистісного становлення. Протиріччя, що зарод­жуються між індивідуальним прагненням незрілої особистості і вимогами соціуму, змушують її або прийняти усталену парадигму нормативності і жити у відповідності з нею, або боротися проти загальноприйнятих оцінок, відстоюючи свою унікальність, своє право на вільне самовиявлення.

Вивчаючи динаміку уявлень про зовнішній вигляд особистості певного типу, дослідники недарма особливу увагу звертають на таку змінну, як вік суб’єкта уявлень. Так, в одному з досліджень наводяться відомості про те, що носіння довгого волосся інтерпретується особами більш старшого покоління як фемінінний тип поведінки, тоді як цей самий атрибут зовнішності людини не розцінюється молоддю у якості показника фемінінності. Отримані також дані про відмінності у гендерно-рольових очікуваннях між учителями і учнями. Вчителі сприймають носіння хлопцями сережки у лівому вусі як невідповідне їх уявленням про зовнішній вигляд маскулінного підлітка, а однолітки такий спосіб оформлення зовнішності сприймають як адекватний маскулінному типу поведінки. Проте уявлення про адекватний зовнішній образ з часом змінюються, у зв’язку із чим більш старшими віковими групами багато особливостей зовнішнього вигляду, що є конформними в групах під­літків, сприймаються як невідповідні гендерній ролі. Це стосується ставлення до довгого волосся чоловіків і занадто коротких жіночих зачісок.

В. М. Нікітін, аналізуючи невербальні засоби самопрезентації особистості, виокремлює дві фундаментальні тенденції у субкультурах молоді 90-х років ХХ ст.: “неформали” і “маргінали”.

Схінхеди та емобої: образи маскулінністі та андрогінністі у сучасних молодіжних субкультурах.

Прибічники маргінального напряму не мають загального визначення, вони упізнаються за зовнішніми ознаками – тілесними і поведінковими. Серед них розповсюджений культ сили, агресії, жорстокості. Зазвичай, це люди фізично міцні, які постійно культивують м’язову силу, надають перевагу простим зачіскам (“бритоголові”) та воліють вдягатися у шкіряні куртки, грубі важкі черевики, визнають за кращі темні тони (чорний, сірий, брунатний). Своїм виглядом вони підкреслюють незалежність від обиватель­ських норм, протест проти вготованого їм у суспільстві місця. Типовим прикладом цієї тенденції є західноєвропейський скінс-рух. У своєму зовніш­ньому вигляді скінси створили образ агресора: чоботи з високим халявами, вузькі “обшарпані” джинси, шлейки поверх сорочки, “пілотна” куртка; коротко підстрижене волосся – символ скінса – не дозволяє вчепитися в нього під час бійки. Зовнішність скінса асоціюється з виглядом в’язня, солдата, раба, що у своєму поєднанні і надає можливість юнаку відчути себе скінсом.

Жорстко ієрархізовані взаємовідносини, екстремальні форми самови­явлення, шокуюча зовнішність являє собою, на думку В. М. Нікітіна, «при­клад відновлення архетипного символу насилля й маскулінності».

Спробу подолання традиційного стереотипу маскулінності, яку розпо­чали хіппі і панки шляхом стирання відмінностей між чоловічим і жіночим началом, між “чуттєвим” і “твердим”, скінси різко відкинули. Маскулінність ними розуміється перш за все як фізична жорстокість і готовність будь-що відбити напад.

Течії неформалів відрізняються більшою строкатістю. До них зарахо­вують себе молоді люди різної етичної, естетичної і релігійної орієнтації. Неформалам ближчі і приємніші розмови про життя, про своє місце у суспільстві, про засоби втечі від реальності, про свої особистісні і творчі інтереси. У зовнішньому вигляді надають перевагу неповторності і оригі­нальності у підборі одягу й аксесуарів: навішуються ганчір’яні, шкіряні, металеві, кістяні “феньки”; вживляються у вуха, ніс, губи, брови, живіт кільця, стержні із різного металу; фарбується волосся, зачіски – від «котов­ського» до «далі»; брюки і светри надають образу свободи, легкість і наповне­ність. Кольори підбираються залежно від смаку, моди і можливостей.

Розділ ІV.Соціокультурні еталони ґендерної тілесної поведінки

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІV

Соціокультурні еталони ґендерної тілесної поведінки

Невербальні експресивні еталони, тобто сталі уявлення про певні зразки зовнішності і компоненти невербальної поведінки, виконують роль своєрідних пускових механізмів процесів інтерпретації, ідентифікації, стратифікації соціальних об’єктів. Різні групи намагаються пропагувати певні якості особистості і засоби їх виразу, у тому числі невербально-експресивні, які відповідають образу життєдіяльності цих груп, соціальних верств. Можливість чи неможливість включення до невербальних поведінкових еталонів певних жестово-мімічних проявів та елементів оформлення зовнішності вказує на їх соціокультурну приналежність, статусно-рольовий репертуар, ґендерну специфіку.

На думку Г. Крейдліна, запровадження поняття ґендерного невербального стилю дає можливість оцінювати окремі жести та цілі стилі невербальної поведінки як (більш) жіночі й, відповідно, (більш) чоловічі незалежно від того, яка у дійсності стать людини, що виконує даний жест чи дотримується даного стилю поведінки.

“Ґендерізація”, як слушно зауважив І. Грошев, призвела до того, що раніше розмита тілесна поведінка чоловіка і жінки набула чітких контурів. Тіло стало тим місцем, де сплавляються у єдине ціле суспільна ідеологія і особистісна ідентичність, а статевоспецифічна тілесна соціалізація перетворює мову тіла у “третинну статеву ознаку”. Незважаючи на те, що про наявність статевих міжкультурних відмінностей у невербальній поведінці та про існування невербальних ґендерних конвенцій і норм нам достатньо відомо, невербальні ґендерні поведінкові еталони як окремі соціально-перцептивні утворення досі не стали предметом системного опису.

У психологічних дослідженнях, присвячених проблемі “ґендер – соці­альні еталони зовнішнього вигляду” постійно підкреслюються відмінності в моделях експресивної поведінки, у зовнішньому вигляді людей з певною орієнтацією: фемінінною, маскулінною або андрогінною. Спроби знайти адекватні і притаманні ґендерній ролі засоби оформлення зовнішності за допомогою зачісок, одягу, прикрас, косметики відображені у низці праць зарубіжних психологів. Даний напрямок досліджень розгортається у західній психології у зв’язку з вирішенням проблем конструювання соціальної реальності в рекламі, засобах масової інформації, ідентифікації лімінальних субкультур, сексуальних неоспільнот, але використання його результатів обмежено тим, що вони отримані в іншому етнокультурному середовищі.

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

© Микола Махній

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

Бутовская М.Л. Язык тела: природа и культура (эволюционные и кросс-культурные основы невербальной коммуникации человека). – М., 2004.

Гомілко О. Метафізика тілесності: Концепт тіла у філософському дискурсі. – К.: Наукова думка, 2001. – 340 с.

Гринько И.А. Искусственные изменения тела в системе социокультурных символов традиционных обществ: Автореф. дис. кан. истор. наук. – М., 2006.

Махний Н.М. Фейсбилдинг, или кое-что о строительстве лица. – Черни­гов, 1995.

Махній М.М. Символіка тіла. – Чернігів, 1997.

Махній М.М., Русанов Ю.А. Етносфера. Нариси з української етнодемо­графії та етнопсихології / За ред. М.А. Скока. – Чернігів, 1999.

Махній М.М., Русанов Ю.А. Етніка: Науково-пізнавальні нариси / За ред. М.А. Скока. – К., 2004.

Махній М.М. Тілесні символи та ритуали як вияв етнічних стереотипів соціальної взаємодії // Актуальні проблеми психології. – Т. 1: Соціальна пси­хологія. Психологія управління. Організаційна психологія. – Ч. 1. – К., 2001.

Махній М., Русанов Ю. Тілесні ритуали як вияв поведінкових етностереотипів // Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: Зб. наук. праць за результатами міжнар. наук. конф. – К., 2007.

Сузнель А. Символіка людського тіла. – К., 2003.

Юнг К.Г., фон Франц М.-Л., Хендерсон Дж.Л. и др. Человек и его символы. – М., 1997.

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

Одним із традиційних сюжетів етнографії є тілесні обряди та ритуали, через які суспільство оформляє настання статевої й соціальної зрілості підлітків і які часто включають ті чи інші операції на геніталіях, особливо у хлопчиків.

Поняття “обрізання” слід розуміти як збірне поняття, що охоплює оперативне втручання різної ступені складності в статеві органи дівчат та хлопчиків. Мотиви цього містяться в культурних традиціях. Втручання, в залежності від культури, можуть бути від малих ушкоджень до складних оперативних змін, які в окремих випадках призводять до каліцтв, наприклад при дефлорації дівчат.

Розповсюдженість жіночого обрізання в сучасній Африці (% від жіночої популяції)

За даними “Етнографічного атласу” Дж. Мердока, такі операції практикуються в 10 % усіх обстежених суспільств, найчастіше у народів Африки, Австралії та Океанії. У одних народів хлопчиків піддають обрізанню (кругове вирізування крайньої плоті – циркумцизія), у інших – супергинізації (надрізування передньої частини крайньої плоті без її видалення).

Ініціація означає, що хлопець стає мужчиною, звідси – підвищена увага до його чоловічого єства. Проте далі у дослідників починаються суперечки. З. Фройд та інші прибічники психоаналізу вважають обрізання символічною заміною кастрації, спрямованої на запобігання інцесту і збереження сексуальних прав батька. Антрополог М. Мід убачає в обрізанні засіб психологічного вивільнення хлопчика з-під впливу матері, символічний вододіл між дитинством, коли малюк перебував під опікою жінок, і дорослістю, коли він, підрісши, вступає у світ чоловіків.

Інші етнологи пояснюють чоловічі ініціації необхідністю утвердження особливого чоловічого статусу й підтримання групової солідарності чоловіків на противагу жіночому началу. Також учені намагаються пов’язати ритуальне обрізання з процесом статевої ідентифікації хлопчика. Видаляючи крайню плоть, яка символічно розглядається як жіночий рудимент (подібно до того, як клітор у дівчаток уважається чоловічим елементом), дорослі чоловіки “рятують” хлопчика від статевої невизначеності й у цьому розумінні саме вони, а не мати, роблять його мужчиною, даючи йому відповідну статеву й сексуальну ідентичність – віднині він належить до товариства чоловіків. “Обрізання, – зазначає сучасний філософ Г. Гачев – це подолання андрогінності, споконвічної цілісності чоловіка, першого Адама, – і посилення в нього частковості, половинчастості, статі, чистого мужчини, який сам по собі існувати не може, а потребує доповнення іншою половиною, щоби скласти й знову утворити єдину плоть”.

Обряд обрізання крайньої плоті статевого органу у хлопчиків в іудаїзмі здійснюється на восьмий день після народження малюка і засвідчує етноконфесійну належність та ознаку завіту між Ягве і обраним ним народом; в ісламі постає важливим елементом конфесійної ідентифікації, але здійснюється над підлітками. Застосовується також у деяких племенах Африки, Австралії та Океанії. Відрізування клітора, яке проводиться часто за допомогою бритви або уламка скла, практикується в основному в африканських, а також у деяких азіатських країнах. В основному цій операції підлягають дівчатка у віці від 4 до 12 років, але іноді й немовлята.

Обрізання практикувалось ще в стародавньому Єгипті, до того, як воно було введено у євреїв, як частина Божого заповіту з Аврамом, як це записано в книзі Буття 17:11-13:

“І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною й поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого. Щодо обрізання, – нехай буде обрізаний уроджений дому твого й куплений за срібло твоє, – і буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним”. Серед більшості християн обрізання не має релігійного значення, але воно не є забороненим. Християни звільнені від необхідності обрізання викупною жертвою Ісуса Христа, як про це говорили апостоли Петро (Дії 15:10) і Павло у посланнях до римлян (Рим. 4:9-12) та ефесян (Еф. 2:14-18). Єдиним виключенням є християни-копти в Єгипті та Ефіопії, де роблять обрізання дітям перед хрещенням.

У мусульман обрізання не вимагається Кораном, а йде від прикладу пророка Магомета, що, як вважають, був нащадком Кедара, сина Ізмаїла, що був старшим сином Авраама. У багатьох під-Сахарських племен Африки обрізання є важливим ритуалом посвячення підлітків і має подвійну мету: як перевірка сміливості та витривалості, і як видима ознака того, що дитина стала чоловіком.

У наш час обрізання часто проводять з гігієнічною метою у немовлят, а також при необхідності усунення вроджених виродливостей. Медичне значення цієї операції (за виключенням виродливостей) не є безсумнівним. З одного боку, є деякі вказівки, що це зменшує ймовірність раку пеніса в подальшому житті, а також менший ризик раку шийки матки у жінок, що живуть статевим життям з обрізаними партнерами. Урологи стверджують, що обрізані чоловіки менше хворіють на інфекційні хвороби сечових органів, а також мають менший ризик зараження венеричними хворобами. З іншого боку, педіатри вважають, що безпосередній ризик цієї операції набагато перевищує можливі позитивні наслідки в майбутньому. Батьки приймають рішення про обрізання своєї дитини, виходячи з емоційних, соціальних, релігійних та медичних міркувань.

У сучасному західному світі обрізання практикується усюди. Зазвичай ця процедура здійснюється лікарем у лікарні з дозволу батьків. Отже, людина, яка піддається обрізанню, не має права голосу під час прийняття цього рішення. Навіщо взагалі видаляють клаптик шкіри, що прикриває головку пеніса новонароджених хлопчиків, невідомо. Етнічні євреї, навіть ті, що відмовилися від традиційної віри й обрядів, роблять це, скоріше за все, для того щоб втішити своїх батьків або зберегти сімейну чи етнічну традицію, або з міркувань гігієни (хоча необрізана людина може бути такою ж чистою, як і обрізана). Більшість молодих сімейних пар сумніваються у необхідності нанесення цього традиційного каліцтва, вирішуючи зачекати до того моменту, коли їхні сини підростуть і зможуть самі вирішувати, видаляти їм крайню плоть чи ні. Вони уникають дискусій про красу чи потворність обрізаного члена в порівнянні з необрізаним, оскільки краса – поняття суб’єктивне.

За даними дослідження, проведеного в рамках програми Національного огляду здоров’я і громадського життя США, популярність чоловічого обрізання в країні досягла рекордно низької оцінки.

У 60-і роки минулого століття обрізання крайньої плоті, рекомендоване з гігієнічних міркувань, проводилося майже 90% американських дітей чоловічої статі. Однак, за даними на 2004 рік, загалом по США обрізанню піддалися всього 57% новонароджених хлопчиків, а в деяких штатах цей показник опустився нижче 50%.

Як зазначають експерти, така зміна переваг багато в чому пояснюється припливом мігрантів з Латинської Америки й Азії, де обрізання не практикується. Так, його популярність значно нижче на Заході країни, де число прибульців із цих регіонів особливо велике.

Незважаючи на різке падіння популярності обрізання, воно як і раніше залишається найбільш затребуваною хірургічною операцією в США. Низка американських лікарів думають, що відсутність крайньої плоті знижує ймовірність захворювань, які передаються статевим шляхом, і раку пеніса. Втім, у зв’язку з недоліком достовірних наукових доказів цих ефектів Американська медична асоціація виключила обрізання зі списку рекомендованих процедур ще в 1999 році.

Проте на початку 2007 року Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно рекомендувала чоловіче обрізання як додатковий засіб профілактики ВІЛ/СНІДу в найбідніших країнах світу. Масштабні дослідження, проведені за замовленням ВОЗ в Африці, показали, що ризик зараження ВІЛ серед обрізаних чоловіків гетеросексуальної орієнтації знижується на 60%.

Обрізання у багатьох африканських племен є привселюдним обрядом

Аналіз історичних і етнопсихологічних факторів дає можливість певною мірою осмислити семантику тілесних символів і ритуалів, які концентрують в собі, по-перше, антропологічну специфіку, ментальність того чи іншого народу, по-друге – коди, що свідчать про однаковість чи подібність трактування символіки тіла у певних етносів, і, по-третє – ознаки, властиві архетипам. З цієї точки зору дослідження тілесного символізму відіграє особливу роль у комплексі перспективних завдань сучасного людино­знавства, історичної та етнічної психології. Подальше вивчення тілесних ритуалів допомагає більш детально дізнатися про стиль мислення наших етнічних предків а також визначити їхню питому вагу, психологічний потенціал в системі сучасної культури, коли образ і норми тілесності знаходяться під впливом масової комунікації і суспільства споживання.

Пірсинг: від етнічної символіки до сучасної моди

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Пірсинг: від етнічної символіки до сучасної моди

Тілесний пірсинг (від англ. вody piercing – прокол тіла) – явище, що існувало впродовж всього історичного простору, останніми роками стало стрімко проектуватися на тіла сучасної молоді. Це все ще викликає неприязнь у найбільш консервативної частини населення, мабуть, зважаючи на незнання або здатність забувати смаки попередніх поколінь.

Пірсинг може включати проколювання не тільки вуха, але й інших ділянок тіла: пупка, ніздрів, сосків, бровей, язика. Деякі рішучі прихильники пірсинґу ризикують своїми геніталіями. Апологети пірсінгу твердять, що грамотно виконана процедура не завдає сильного болю і може – у випадку, коли система капілярів не порушена, – викликати приплив крові і навіть загострювати чутливість сексуального органу.

Історія модифікацій людького тіла шляхом створення проколів в декоративних та культово-обрядових цілях, сягає своїми коренями самих зародків людської культури. У тій чи іншій формі пірсинг існував та продовжує існувати в усіх кутках земноі кулі. У стародавніх єгиптян, пірсинг носив соціальну функцію, слугуючи класовим маркером, який визначав приналежність власника пірсингу до певного соціального шару, так пірсинг пупка серед єгиптян у той час мали право носити лише представниці аристократії. У корінного населення Північної та Південної Америки, окрім соціальної – проколи вух могли бути не лише прикрасою, а й символізувати приналежність до певного клану, роду чи племені, пірсинг грудей та геніталій відігравав релігійну, культову функцію і допомагав при спілкуванні носіїв пірсингу з надприроднім. У армії Римської імперії, зокрема серед центуріонів – тілоохоронців Юлія Цезаря, пірсинг сосків був ознакою мужності і використовувався воїнами для закріплення їх тунік.

Пірсинг вух – найбільш ліберальний прояв. У американських індійців вуха кололи чоловікам. Проколи робилися як в мочках, так і в хрящах. У представників європеоїдної раси ця прерогатива довгий час залишалася у жіночої половини. Хоча в царській Росії сережку у вухо вставляли матросу, що вперше перетнув екватор. Традиційний вушний пірсинг добре відомий і в українській національній традиції – достатньо пригадати козаків.

Звичай розтягування мочок завітав до нас із острову Пасха. Жителі цього острову поділялись на дві соціальні групи, одна з яких – довговухі була домінуючою, займала вищий соціальни рівень. Інша група їм прислуговувала. У довговухих були розтягнуті мочки вух. У мочки вставлялись великі коралові або дерев’яні “пробки”, з кожним роком ця “пробка” замінювалась на все більшу і більшу. Зарахунок цього мочки і розтягувались. Вважалось чим більш розтягнуті мочки тим більш ця особа наближена до божества.

Розтягування мочки вуха досі є оригінальним способом його прикрасити.

Носіння тунелю у вухах було характерним для багатьох племен Африки. Такі тунелі були ознакою благополуччя й , уважалося, що вони захищали свого володаря від злих духів.

Проколювання хрящової перегородки носа також активно практикується в багатьох культурах. У папуасів Нової Гвинеї та на Соломонових островах проколотий ніс туземці прикрашають виробами з кісток і рогів тварин, фігурками з дерева, скла, пір’ями птахів, тощо.



 

Татуювання та скарифікація

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Татуювання та скарифікація

Татуювання – зображення (малюнок) на шкірі живої людини та процедура його нанесення, використовується як прикраса чи символічне зазначення певної інформації. Технічно татуювання полягає в ін’єкціях фарби в глибину шкіри чим досягається довготривалість “вічність” татуювань.

Тату – термін, запозичений з полінезійської мови, на діалекті таїтян слово “татау” позначає малюнок. У англійську мову це слово ввів видатний англійський мандрівник Джеймс Кук. Він вжив його в звіті про навколосвітню подорож, опубліковану в 1773 році. До цього татуювання в Європі була способом прикраси та ідентифікації людського тіла і не виділялася окремою назвою. Використовувані до того терміни ідентифікували її з іншою технікою безпосередньої прикраси і позначення людського тіла або були запозиченнями з жаргону різних суспільних груп.

Татуювання та пірсинг більшості людей здається чимось ультрасучасним і молодіжним. Насправді історія татуювання, як малюнку на шкірі починається приблизно в епоху льодовикового періоду.

Татуюванням в стародавні часи займалися різні світлошкірі племена. Татуювання могли відображати належність до певної особливої групи, наприклад воїнів, або положення в сім’ї, як у японських народностей. Серед європейців і слов’ян татуювання було дуже поширене як метод прикраси свого тіла. Але через вплив християнства татуювання надовго стало “ізгоєм” (приблизно до ХІІІ ст.).

Татуювання завжди поєднувало в собі два принципи: прикрасити тіло, передати певну інформацію про людину або ж захистити її від злих сил. Тату у різних народів було забаганкою як чоловіків, так і жінок. Але якщо для чоловіків малюнки на тілі мали переважно магічне значення, то для жінок вони були зазвичай декоративними або ж розповідали про їхній статус. Яскравим прикладом можна вважати тату в папуасів Нової Гвінеї, деяких племен Індонезії та Австралії. Татуювання робили жінки, статус і заняття яких були постійними. Чоловіки користувалися лише тимчасовим тату. Особливість методу наколювання малюнків у цих племен полягали в тому, що шкіра людини надрізалася і в неї втирали фарбу-сажу.

Племена Південної Америки, індіанці, до початку ХХ ст. використовували підшкірне татуювання. Майстринею тату зазвичай була літня жінка. Вона вуглиною позначала лінії малюнка, потім наколювала його колючкою кактуса. Як фарбу використовували сажу, попіл, змішані зі слиною. Знатні жінки татуювали руки – від плеча до зап’ястків. А малюнок на обличчі був знаком низького походження. Чоловіки і в цих племенах так само лише в окремих випадках розмальовували тіло на нетривалий час.

У представників фіно-угорських народів хантів і мансі значення тату не зовсім зрозуміле. Воно, як в попередніх випадках, було виключно мистецтвом слабкої статі. Малюнки на тілі лишалися таємницею жінок. Вони приховували значення татуювання навіть від рідні. Перша згадка про їхні тату – на початку XVIII ст. Це мистецтво передавалося від матері до доньки й сторонньому не розповідали цю таємницю. Можливо, саме тому значення найвідомішого тату цих племен – птаха в польоті – лишаться найзагадковішим в історії давніх племен.

Ще одним особливим татуюванням за методом нанесення є ескімоське. Найпоширеніший мотив – фігура у формі літери Y (хвіст кита). Пов’язаний він з шанобливим ставленням до цієї істоти. Малювався на щоках, руках у жінок та кутиках рота в чоловіків. Останні татуювалися рідко, надаючи зображенням магічного сенсу. Тату ескімосів виконувалися просмикуванням під шкірою нитки, натертої сажею. Найскладніший малюнок досвідчена жінка робила протягом одного-двох днів. Зазвичай на підборідді: від нижньої губи донизу йдуть три, п’ять або сім подвоєних чи потроєних ліній.

У своєму традиційному вигляді тату у слов’ян можна спостерігати лише в деяких частинах колишньої Югославії. Наприкінці ХІХ ст. малюнки на тілі були переважно серед католицького населення. Майже кожна доросла дівчина чи заміжня жінка мали на собі зображення гірлянд, гілочок, орнаментальних хрестів на грудях, плечах, долонях, аж до кінчиків пальців, іноді – на чолі. Чоловіки-католики рідко татуювалися, обираючи переважно хрести на плечах або й ініціали, які свідчили про світське походження. У католицького населення Сербії та Герцеговини в ті часи тату зустрічалися часто, як і натільний хрест. А заохочували до такого звичаю католицькі ксьондзи, які таким чином намагалися запобігти переходові парафіян в іслам. Боснія тоді була провінцією Османської імперії й більша частина населення запозичувала релігію та мову турків. І лише хрест на тілі, який не можна було стерти і, який заборонений в ісламі як символ невірних-християн, утримував боснійок у лоні католицької церкви.

Особливе місце серед традиційних тату народів світу посідають японські – “іредзумі”. Нанесення малюнка на шкіру болісне. Зазвичай клієнти витримують не більше ніж годину татуювання. Тому для створення малюнка по всьому тілу треба витерпіти до 50 сеансів. А з урахуванням часу на загоєння ран, це триватиме цілий рік. За допомогою тату знамениті гейші оминали заборону показувати тіло. Розмальована шкіра здавалася імітацією одягу, до того ж жінка ставала привабливішою. Не татуйованими лишалися лише обличчя, долоні й стопи. Гейші мали тільки постійних клієнтів, які поважали своїх других дружин. Часто між ними виникали сильні почуття й вони робили тату разом. Наприклад символом вірності були родимки, які малювали так, щоб під час зчеплення долонь позначки взаємно прикривалися великими пальцями рук. Або ж наколювали імена коханих.

Непересічними японськими тату були “какусі-боро”. Це малюнки, які виконувалися за допомогою втирання в розрізи на тілі рисової пудри. Такі татуювання були непомітними для оточуючих і проявлялися як білий малюнок лише після вживання алкоголю, купання чи під час інтиму.

Що стосується європейської культури, то татуювання з давніх давен демонструвало соціальний статус носія, приналежність до того чи іншого клану. Водночас пірсинг, скарифікація і татуювання відігравали роль ключових моментів в ритуалі ініціації, після якого людина іноді навіть набувала нового ім’я.

У Африці розповсюдження отримала скарифікація (від лат. scarifico – дряпаю), або шрамування. Скарифікація – це спосіб передавання малюнка шрамом. Досі в таких країнах як Уганда чи Лесото практикуються нанесення глибоких шрамів на обличчі: чим більша їх кількість, тим вищим вважається соціальний статус.

В деяких африканських племенах шрами досі є необхідним атрибутом сексуальної ініціації.

Ритуальна зміна тіла через пірсинг, татуювання чи скарифікацію міняє людину не тільки зовнішньо, але і внутрішньо.

Татуювання розповсюджене тільки в культурах з світлим кольором шкіри. Чорношкірі робили собі скарифікацію, бо дуже важко на темній шкірі передати якийсь колір. Дотепер в Африці і деяких країнах Океанії, Полінезії скарс фіксує належність до певної страти суспільства.

В деяких африканських племенах шрами досі є необхідним атрибутом сексуальної ініціації. Так, наприклад, на дівчачих животах робляться художні надрізування, які посипаються попелом, щоб шрами виглядали більш рельєфними. Лише після цього молодята можуть кохатися. Певний скарт на обличчі юнака підкреслює його мужній статус. А для сучасних європейців скарифікація стає сьогодні модним та екстремальним мистецтвом.

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

Акишина А.А., Кано Х., Акишина Т.Е. Жесты и мимика в русской речи. – М., 1991.

Аленикова С.И. О жесте // Человек. – 1991.

Байбурин А.К., Топорков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. – Л., 1990.

Барский К., Палецкий Д. Китайская грамота мимики и жестов // Азия и Африка сегодня. – 1998. – № 6.

Броцкі М. Ритуалізація щоденних невербальних актів поведінки // Сту­дії з інтегральної культурології: Ритуал. – Львів, 1999.

Бутовская М.Л. Язык тела: природа и культура (эволюционные и кросс-культурные основы невербальной коммуникации человека). – М., 2004.

Зубцов С.В. Как жить в Западной Европе. – М., 2004.

Крейдлин Г.Е. Невербальная семиотика: язык тела и естественный язык. – М., 2002.

Махний Н.М. Введение во взглядоведение. – Чернигов, 1993.

Махний Н.М. Фейсбилдинг, или кое-что о строительстве лица. – Чернигов, 1995.

Махній М.М. Основні напрямки досліджень невербального спілкування // Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – Т. ІІІ, ч. 1. – К., 2001.

Махній М.М. Тілесні символи та ритуали як вияв етнічних стереотипів соціальної взаємодії // Актуальні проблеми психології. – Т. 1: Соціальна психологія. Психологія управління. Організаційна психологія. – К.: Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, 2001.

Махній М.М. Соціокультурні варіації ритуалізованих форм такесичної поведінки // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 41. Серія: психологічні науки. – Чернігів, 2006.

Махній М.М. Трансформація традиційних еталонів ґендерної невербальної поведінки // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 59. Серія: психологічні науки. – Чернігів, 2008.

Махній М.М. Значення тактильної комунікації у взаєминах між близькими людьми // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 61. Серія: педагогічні науки. – Чернігів, 2009.

Махній М.М., Русанов Ю.А. Етніка: Науково-пізнавальні нариси / За ред. М.А. Скока. – К., 2004.

Нэпп М., Холл Дж. Невербальное общение. Полное руководство. – М., 2006.

Пронников В.А., Ладанов И.Д. Язык мимики и жестов. – М., 2001.

Розин В.М. Тело вне анатомии // www.ng.ru/science/2005-09-14/14_telo.html

Стернин И.А. Улыбка в русском коммуникативном поведении // Русское и финское коммуникативное поведение. – Воронеж., 2000.

Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М., 2000.

Токарева М.А. Феномен улыбки в русской, английской и американской культуре: Автореф. дис.канд. культурологии. – М., 2007.

Уэйнрайт Г. Язык тела. – М., 1999.

Фаст Дж. Язык тела; Холл Э. Как понять иностранца без слов. – М., 1995.

Фоли Дж. Энциклопедия знаков и символов. – М., 1996.

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб., 1998.

Элиаде М. Космос и история. – М., 1987.

Етнохронеміка

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнохронеміка

Ми розіп’яті на циферблаті годинника.

Станіслав Ежи Лец

У західному суспільстві пунктуальність є свого роду культом. Акуратності поводження із часом і точності дотримання раніше встановлених часових графіків у багатьох європейських країнах надається виключного значення.

Часові умови спілкування є предметом особливої уваги дослідників, які вивчають таку семіотичну дисципліну, специфічний напрям психології невербального спілкування як хронеміка (семіотика часу).

Для людей, вихованих у європейській традиції, час – це щось таке, що відбулося між двома подіями. Упевненість у протяжності часу розділяють практично усі в західному світі, але практика спілкування в міжнародних компаніях доводить, що існують відмінності культурного ставлення до часу. Наприклад, у культурі росіян немає підкресленої пунктуальності, тому спізнення не лише можливі, але й частенько обов’язкові (у гості, на приймання і т.ін.), а от, скажімо, англійці знамениті підкресленою точністю й бережливим ставленням до часу.

В американському штаті Юта мормони (представники релігійної громади) розвинули пунктуальність до крайнощів. Вони сприймають кожну хвилину як значний елемент, суворо ставляться до запізнень і намагаються прибути заздалегідь, аби не спізнитися.

У Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно в домовлений час. В Америці проявом увічливості є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, у той час, коли в Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки в Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

Цікаву інформацію про варіативне ставлення представників різних етнокультур до фактору часу наводить професор факультету іноземних мов Московського державного університету С. Г. Тер-Мінасова, розповідаючи про випадок, який стався з її студентом. Він запросив до себе на свій день народження на 19 годину друзів по студентському гуртожитку. Ось як він описав збирання гостей: “Німці прийшли о 18.55 і здивувалися, що нікого немає. Китайці прийшли о 19.05, довго вибачалися за спізнення і пояснювали причини. О 19.30 прийшли росіяни й угорці та сказали: “Давайте починати”. Корейці прийшли о 20.30 і досить стисло вибачилися. Американці прийшли о 21.15, були дуже задоволені, що вечірка в розпалі й не сказали ані слова про спізнення. Інші російські друзі потім ішли усю ніч”.

Навіть такі повсякденні поняття, як день-ніч, ранок-вечір, якщо їх порівняти з англійськими словами day-night, morning-evening – наочно ілюструють неспівпадання культурних уявлень про час доби в різних народів.

Англійське morning (ранок) триває дванадцять годин, рівно півдоби – від опівночі до опівдня. Саме тому британці, які загуляли на вечірках приходять додому не в годину чи дві години ночі, а в годину чи дві години ранку (one/two o’clock in the morning). Потім починається день, але зовсім не day, як переклав би українсько-англійський словник слово день, а afternoon опісля полуденний час. Як впливає із внутрішньої форми слова, afternoon триває від полудня приблизно годин до п’яти-шести коли починається – начебто вечір, що вже о восьмій годині змінюється коротенькою ніччю. А опівночі – уже, “ранок”. Тому то й шокує українців і росіян, які вивчають англійську мову, невинне англійське речення : he came to see her last night (він відвідав її минулої ночі). Зрозуміло, що насправді last night відповідає нашому поняттю вчора ввечері.

Отже, час по-різному сприймається в різних культурах. Відчуття часу пов’язане із соціокультурними особливостями суспільства. На думку Е.Ґолла, культурно усвідомлений час є головною організаційною системою життя і комунікації, тому що за допомогою цієї системи люди виражають свої почуття та важливість своїх учинків і дій.

Кожній культурі притаманне своє сприймання й використання часу. Від того, яка цінність часу в певній культурі, залежать темп і ритм життя, типи та форми спілкування людей. Так, якщо західна культура чітко фіксує час і запізнення тут сприймається як провина (“точність ввічливість королів”), то в арабських країнах, в Латинській Америці та деяких країнах Азії запізнення нікого не здивує.

Діловий етикет європейський країн особливо підкреслює неприпустимість запізнення на важливі зустрічі. Межовий часовий інтервал – 7 хвилин, хоча в ситуації, менш формалізованій, можливе запізнення до 15 хвилин (так, якщо викладач запізнюється на заняття більше аніж на 15 хвилин, студенти мають “законне” право залишити аудиторію). В Індії ж за етикетом можливе запізнення до 40 хвилин. Араби розглядають призначення їм конкретних строків як особисту образу; ефіопи оцінюють справу, на яку витрачено багато часу, як дуже престижну: чим довше, тим краще. Окрім того, витрати часу на повільні ритуальні бесіди підвищують значущість співрозмовників в очах один одного. Для американців такі розмови – гаяння часу.

Однією з найважливіших культурних відмінностей, за Е. Ґоллом, є відмінність між монохронним і поліхронним сприйманням і використанням часу. Монохромне сприймання часу означає, що в один і той же проміжок часу можливий лише один вид діяльності, а дії мають відбуватися послідовно, одна за одною. Поліхронне сприймання часу, навпаки, передбачає, що в певний проміжок часу може здійснюватися кілька справ. Ця відмінність породжує й різні типи поведінки представників різних культур.

У монохронних культурах час лінійний, він поділяється на відрізки, заповнення яких ретельно планується. Такий час можна витратити, зекономити, прогаяти, надолужити, прискорити, пригальмувати або втратити (цікаво, що саме в монохромній культурі виникла приказка “час – гроші”). Монохронна культура притаманна для індустріально розвинутих країн, є типовою для Німеччини, США, країн Північної Європи.

Час — гроші

У монохронних культурах час сприймається не як лінія, а як деяка мітка, тому він менш відчутний. Представники таких культур більш гнучкі в поводженні із часом, про точне використання часу вони навіть не замислюються, оскільки він не є цінністю. До типових поліхронних культур зараховують культури країн Латинської Америки, Близького Сходу та Середземномор’я.

Відмінності між представниками монохронних і поліхронних культур полягають у наступному:

— носії монохронної культури намагаються робити одну справу в один певний проміжок часу, вони достатньо замкнені, зібрані, сконцентровані на своїй роботі, не люблять, коли їх переривають в процесі якоїсь діяльності, дотримуються усіх домовленостей, відчувають відповідальність за свою роботу, намагаються не заважати іншим, пунктуальні та підтримують короткотермінові міжособистісні контакти; поважають чужу власність, рідко беруть і дають у борг;

— носії поліхронної культури, навпаки, здатні робити декілька справ одночасно, частіше переривають роботу, надають менше значення домовленостям про зустрічі. Вони часто і легко змінюють свої плани, більше цікавляться людиною та її особистими справами, аніж роботою, часто беруть і дають у борг, їхня пунктуальність залежить від взаємовідносин, вони схильні встановлювати взаємини на все життя.

Як правило, контакти між представниками монохронної та поліхронної культур не минаються без ускладнень.