Проксеміка в контексті етнокультури

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Проксеміка в контексті етнокультури

Про деякі речі можна говорити лише на певній відстані.

Едвард Ґолл

Зміст, результативність комунікації, самопочуття, поведінка співрозмовників залежать від їх розміщення в просторі. Ідеться про відстань між ними, положення їхніх тіл. Особливо важливим щодо цього є дотримання параметрів міжособистісного комунікативного простору.

Просторову організацію спілкування вивчає створений антропологом Е. Ґоллом напрямок психології невербального спілкування проксеміка (лат. proximus – найближчий). У своїх дослідженнях “Мовчазна мова” та “Прихований вимір” він піддав детальному аналізові закономірності просторової організації спілкування, вплив відстані поміж людьми, їх орієнтацію у просторі на характер міжособистісних стосунків.

Згідно теорії проксеміки Е. Ґолла, використання міжособистісної дистанції допомагає людям регулювати ступінь близькості, держачи під контролем вияв почуттів та емоцій.

Хоча представникам усіх культур притаманне виокремлювати простір для себе чи своєї групи, тим не менш відчуття простору або тісноти, зазіхання на простір і повага чужого простору досить значно різняться в етнокультурах. Суттєва відмінність – у регуляції міжособистісної дистанції і прояві почуттів.

Оскільки особистий простір є культурно релятивним та індивідуалізованим, часом подавання руки при надмірному зближенні тіл може порушити цей простір і наштовхнутись на нерозуміння, осуд. У такому випадку це не перехід межі, а її порушення, що, звичайно, викликає конфлікт. Наприклад, офіційна зона спілкування росіян визначається зазвичай відстанню, яка дорівнює довжині двох рук, простягнутих для рукостискання, а дружня зона – довжині двох зігнутих у лікті рук. Відстань між співроз­мовниками у народів, які не використовують рукостискання, визначається поклонами і є набагато довшою, навіть довше російської офіційної зони. Певна річ, спілкування на такій відстані росіянами сприймається як прохолодне, неособистісне. Відомо також, що зараз східні народи у спілкуванні з європейцями використовують потиск руки, але при цьому дистанцію намагаються зберегти свою. В результаті вони стоять далі, ніж росіяни від співрозмовника при рукостисканні, і, щоб дотягнутися рукою до нього, вимушені нагинатися вперед. А ця поза, на погляд європейців занадто підлеслива. Існує й інше: іноді представники східних народів підходять на відстань рукостискання, але, намагаючись зберегти національну дистанцію, відсовують назад верхню частину тулуба. На думку ж європейця, це гордовите привітання. Відкритість же до іншого, символічний дозвіл на входження у свій світ виявляє себе в розпростиранні рук жестом, який запрошує в обійми.

Відстань між співрозмовниками – це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Назагал вважається, що у європейців – це віддаль простягнутої руки, у латиноамериканців – руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів – руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. У латиноамериканців, арабів, деяких народів південної Європи заведено в процесі діалогу торкатися співрозмовника. Не торкатися – означає ставитися до нього холодно, неприязно. Зрозуміло, що для доторкувань потрібна близька відстань між комунікантами.

Етнопсихологи неодноразово описували факти нарікань арабів на європейців: «Що трапилося? Чому вони стоять від мене так далеко?« Існує думка, що не надто приязні стосунки між латиносами (мешканцями Центральної і Південної Америки) та Грінґо (мешканцями Північної Америки, головно США) зумовлюються, зокрема, тим, що у розмові північноамериканці завше відступають на звичну для них більшу відстань, і це сприймається латиносами як гидування ними. Не останньою чергою з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про європейців й американців як про холодних і неприязних людей, а ті називають азійців надто фамільярними.

В Європі відстань між спілкувальниками збільшується з півдня на північ: від 40 см в Італії до трохи не 2 м в Англії. Можливо, у спілкуванні з іноземцями й не вдасться дотримуватися дистанції з точністю до сантиметра, проте як орієнтири ці дані варто пам’ятати, тому що від цього залежить сприйняття комуніканта комунікантом, отже, й успіх контакту.

Відстань між спілкувальниками зумовлюється не тільки національними традиціями, але й структурою комунікативного акту, віком, статтю, станом здоров’я співрозмовників. За даними досліджень, що проводилися в колишньому СРСР, у домашніх умовах відстань між дівчатами, молодими жінками становить у середньому 0,55-1 м, а між чоловіками 0,7-1,56 м. На вулиці ці величини дещо інакші: 0,3-1,0 м між дівчатами, молодими жінками і 1,2-1,75 між чоловіками.

В Європі, у т.ч. в Україні, дослідниками розрізняються такі дистанції між комунікантами: інтимна (від 0 до 0,4 м), особиста (від 0,4 до 1,5 м), суспільна (від 1,5 до 4 м) і відкрита (від 4 до 8 м). У США, заданими Е. Ґолла, інтимна дистанція становить віддаль до 0,45 м, персональна – від 0,45 до 1,2 м, соціальна – від 1,2 до 3,6 м і громадська – більше ніж 3,6 м. А.Піз пише, що величина дистанції залежить від щільності (густини) населення в місцевості, де людина виросла. Так, міські американці тиснуть руку з ближчої відстані, ніж сільські, які, подаючи руку, стоять твердо і нахиляються, а фермерам (хуторянам) можна лише помахати рукою. У натовпі ж відбувається вторгнення в інтимний простір людини і, як наслідок, виділення адреналіну, від чого люди стають дратівливими, агресивними, що призводить до сварок, сутичок, навіть бійок.

Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси.

Спілкування на інтимній віддалі допускається лише з коханими, дружиною (чоловіком), дітьми, найближчими друзями. На особистій відстані люди розмовляють під час конференцій, на зустрічах, вечорах тощо.

Висновки окремих дослідників свідчать про те, що у культурах з іншими нормами і потребами можуть спостерігатися зовсім інші дистанції спілкування.

Діти, які виховуються в різних культурах, переймають різні патерни зближення. Так, матері-японки проводять у тісному контакті з немовлям більше часу, аніж, скажімо, матері-американки. У Японії мати, батько і маленька дитина зазвичай сплять в одній кімнаті. У ніансонго (Кенія) малюки завжди перебувають у безпосередній близькості до членів родини, а вночі сплять в обіймах матері. Неважко помітити, як ці патерни породжують інакше почуття дистанції у порівнянні з тими дітьми, яких декілька разів на день (і вночі) вкладають спати в окремій кімнаті.

Дослідники, як вже зазначалося, розділяють етнокультури на контактні і неконтактні|”. З точки зори просторової організації спілкування, до “контактних” культур зараховують арабів, латиноамериканців, мешканців південної та східної Європи; до “неконтактних” – населення країн Далекого Сходу (Японія, Корея), Центральної та Південно-Східної Азії, мешканців північної Європи та Сполучених Штатів. Але і в межах загальних культурних тенденцій можна очікувати субкультурні відмінності.

Варіації дистанції спілкування у США були предметом декількох науково-дослідницьких робіт. Наприклад, було вивчене питання про те, чи розмовляють афроамериканці на більш близьких відстанях, аніж білі. Спостереження свідчать, що на час вступу до початкової школи чорношкірі діти прагнуть більш близької дистанції взаємодії, аніж білі, але до п’ятого класу ці відмінності мінімізуються, а у 16 років афроамериканці схильні спілкуватися вже на більших відстанях, аніж білі. Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси. Окрім того, у Сполучених Штатах вивчалася й інша велика етнокультурна група – латиноамериканці. У цілому ці дослідження підтверджують припущення про те, що латиноамериканці спілкуються на менших відстанях порівняно з англоамериканцями.

Імовірно, що будь-які відмінності між афроамериканцями і білими (а може й латиноамериканцями) можуть бути обумовлені соціально-економічними факторами і не стосуватися етнічного фону. Можна також припустити, що люди, які мешкають поруч, матимуть однакові уявлення про зручну дистанцію для взаємодії порівняно з тими, хто виріс у різних частинах міста, штату або країни.

Під час порівняльних досліджень з вивчення міжособистісної дистанції у Японії, Венесуелі та США було встановлено, що:

коли японці розмовляють на своїй рідній мові, вони сидять далі всіх один від одного, американці займають серединне положення, а венесуельці – ближче усіх;

жінки у всіх культурах розташовуються ближче одна до одної, аніж чоловіки;

коли представники інших культур спілкуються англійською, вони використовують міжособистісні дистанції, характерні для норм американської культури, а не ті, що прийняті у їхніх рідних культурах і котрі знову відновлюються, коли мовою спілкування стає рідна.

У даному випадку Венесуела являє собою зразок висококонтактної культури, Японія – низькоконтактної, а США – середньоконтактної.

Коли люди розмовляють на рідній мові, це тягне за собою цілий комплекс відповідної культурно забарвленої поведінки. Цікаво, що мігранти, які тривалий час знаходяться в іншій культурі, поступово переймають дистанцію, притаманну цій культурі. Так, було встановлено, що американські японці, які мешкають на Гавайських островах, обирають більш близьку дистанцію для спілкування, аніж японці, що мешкають у Японії.

За даними кроскультурних досліджень, середземноморські культури (Греція, Південна Італія) тяжіють до ближчої міжособистісної дистанції у спілкуванні, аніж мешканці країн Північної Європи (Швеція, Фінляндія, Данія). У деяких колективістичних культурах існують значні відмінності у дистанції в залежності від типу відносин, як, приміром, в Аргентині, де позитивно забарвлені взаємини передбачають спілкування на близькій дистанції, а негативно забарвлені – на далекій. Інші культури, приміром, близькосхідна (Ірак), не роблять таких відмінностей.

Дослідження проксемічної поведінки етносу саха (Росія), засвідчило, що відстань між якутами в процесі спілкування залежала від ситуації, контексту та ступеня знайомства. Якути у більшості випадків надавали перевагу спілкуванню у публічних місцях і , в цілому, відстань між ними у процесі комунікації більша, порівняно з європейцями. Отож, етнокультура саха може бути зарахована до низькоконтактних культур, як і більшість культур Далекого Сходу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*