Куда обратить особое внимание покупая сервера.

Куда обратить особое внимание покупая сервера.

Монтаж и включение файлсервера позволяет урегулировать различные задания по реализации каковых требуется большие мощности, хранения узловых и других копий важных информационных данных, формирование внешнего подключения к данными и иным сетям компании. Выбор оптимального сервера для организации помогает обеспечить стойкий доступ к организационным данным фирмы. До того как купить дополнительно следует рассчитать цели сервера ведь от подобного будет зависеть общая стоимость машины и его содержание.

Сервер, первым делом, является мощным пк, который способен легко выполнять различные вычисляемыые поручения как абузоустойчивый vps, и дополнительно собирать в себе все данные организации. Ради лучшего комфорта сервера стали систематизировать согласно их предопределению и установленных задач. Согласно данной матрице сервера делят на:

Сервера, где обрабатываются крупные объемы данных. Данные сервера специально смонтированны под базы данных.

Оборудование, в задачи каких включается функционирование приложений, которые запрашивают не малых мощностей и на котором способны работать один или два людей зараз.

Остальные типы сервера можно отнести к файл-хранилище, они нужны ради хранения сведений и подключения к нему многих групп юзеров

Хотя, должны отметить что эта сортировка стала достаточно условной и нередко сервера проделывают одновременно несколько действий в работе.

По таким компонентам как оперативная память, мощьность ядер, емкость винчестера делают целевую классификацию севрерных кластеров. Равным образом значительно влияют на похожее дифференцирование размер блока а также его типы.

Ну, теперь начнём с первых ходов по точному поиску сервера.

Прежде определите задания и задачи, какие начнет осуществлять ваш сервер.

Последующим етапом станет предвидение будущего условия и площади под работу сервера. Важное условие обусловить численность клиентов, какие начнут нагружать серверные мощности оборудования.

И под конец, следует узнать каковыми мощностями будет характеризоваться ваш купленный сервер. Речь идет о подобных мощьностях как процессор, ОЗУ и прочее

Всегда до покупки установите хорошо определите анализ потребностей для компании. Все это поможет вам исключить приобретение сервера с малыми или излишними мощностями, а стало быть — не делать бесполезных вложений. Если вы берете компьютер с небольшими мощностями тогда появляются трудности с полным функционированием серверной работы, поэтому может возникнуть достаточно просчетов и закрытость сервера. Когда будет куплен сервер с производственными мощностями что превышают нужды, в таком случае это повлечет лишние траты на обслуживание и службу сервера.

Эти рекомендации дадут вам возможность приобрести себе сервер, что станет соответствовать всем вашим потребностям. И вам нужно принять в расчет опцию роста мощностных параметров сервера по мере роста бизнеса. Ныне вы можете найти себе приличный ZennoPoster и вовсе не беспокоится о стабильной работе и выполнения поставленных задач.

И так, сделаем итоги. Спервача надо определить какие проекты начнут выполнятся на сервере, сколько именно сотрудников будут иметь к нему доступ и какое количество намечается синхронных подсоединений. Далее выясняем сколько мощьностей начнет здесь расходоваться и из данных характеристик приступать к формированию требований на покупку сервера.

Пожелаем вам успешной эксплуатации и развития вашего бизнеса.

Цель по выбору подходящего сервера

Цель по выбору подходящего сервера

Главная речь о том что термин «Сервер» с британского значит как служитель. И точно, выделенный сервер делает очень нужные услуги для почти всех сотрудников различных сфер. Именно поэтому AHKOР постоянно стал довольно работоспособным, и по этой причине изрядно дорогостоящим. И не всякий раз все выделеные сервера считаются более сильными нежели типовые стационарные персональные компьютеры. И весьма интересный случай состоит в том моменте что если сервера работают на специалистов, тогда абоненты их выходит приказчиками.

Проанализируем роли и темы.

Далее давайте подойдём к такому выводу что задания которые делает сервер возможно применить для многообразных серверных станций, а разрешено и сочетать ряд поручений на единственном сервере. Сначала нужно подразумевать что в организациях севрерных кластеров больше одного, все перечисленное определено тем что в работу вступают определённые факторы, какие следует проанализировать отдельно. Заметим что такие разделения несут довольно условный характер.

1. Компьютер каковой предназначен для разнообразных софтов.

Этот сервер создается достаточно редко. Он предназначен для действия достаточно сильных проектов, в основном это вычислительные задачи бухгалтерских проектов или сторонних кодов какие требуют довольно больших мощьностей для имеющихся вычислений. Как правило, в небольших фирмах такие программы бывают очень нечасто и по этой причине такие сервера заслужили далеко не широкую популярность. Данный вид серверов потребует наличность мощных производственных ресурсов, мощные процессоры новейшего типа, и большого размера ОЗУ. Аналогично обязательным атрибутом есть наличность дополнительных носителей и массивная остуживающая настройка.

В итоге — это очень дорогие сервера. Но зато на подобных серверах устанавливается Xrumer, и осуществлять функцию по запуску остального набора приложений.

2. Компьютер для целевых задач

Данный сервер имеет порядочно схожести с сервером для приложений. Смысл этого терминального сервера заключается в том что сервер нужен для подключения пользователей с разнообразным уровнем доступа. Выкинутая схема позволяет подключаться к станции от разных узлов (нередко довольно слабых) и производить на нем разные расчеты и запускать проекты. Сюда входит как аналитическая так и счетоводная программы. От такого сервера требуется мощная и неотказная производительность, потому, что за раз к серверу должно быть подконнекченно немало пользователей. Но к таковому серверу могут подлаживаться абоненты с ноутбуков и смартфонов.

На видеотерминальный доступ подсоединяются клиенты под особые дополнения и компьютерные программы.

При всех эпизодах варианта сервера требуется принимать к сведению ряд свойств, которые сильно необходимы при работе.

Сервера не считаются функциональным местом для сотрудников. Чем меньше работники получают к ним допуск, тем надежнее.

Не следует удалять от серверных станций мыши а также клавиатуры. Внезапно они будут очень нужны

Довольно важным критерием при работе серверов считается электропитание. Не скупитесь на бесперебойнике и аккумуляторах.

Файлсервера всегда нуждаются в тех поддержке. Поэтому помните следить за красными маяками и пронзительными звуками выпускаемым сервером. Лучше сказать о сигналах предварительно, чем после ремонтировать поломки.

Сервер проработает намного длительнее если его отнюдь не будут беспокоить дополнительно. Абсолютно никаких частных задач, только принятые. Если уж он не будет работать круглосуточно, в таком случае так даже лучше, проработает лет пять, а может и свыше.

ПЕРЕДМОВА

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Останнім часом різні складові “позавербальної мови” стають предме­том спеціального обговорення у відповідних галузях сучасної філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, психологічної науки та етнопсихології, зокрема.

У понятті “невербаліка” дослідники намагаються об’єдна­ти досить широке коло явищ: тілесно-виражальні символи, стилі зачісок і одягу, косметику і парфуми, предмети побуту і дизайн інтер’єру, такі види мистецтва як балет, музика і живопис, паралінгвістичні компоненти (манера мовлення, покашлювання, сміх), смакові переваги, включаючи символіку, пов’язану з їжею, різні форми втіхи (паління, жування гумки і т.ін.), прос­торово-часові аспекти спілкування, власне кажучи, все те, що не є словом. Вони часом надають категорії “невербальне спілкування” надто широкого тлумачення і підносять її до рангу суперкатегорій, які мають важливе соціокультурне значення.

В результаті розчленованості самого феномену “невербальне спілкування” на окремі його прояви виникає термінологічна плутанина. Критиці піддається сам термін “невербальний”, який став категорією, що об’єднує різні явища і разом з тим розмиває предметну область наукових досліджень.

В основу класифікації невербальних засобів спілкування дослідники закладають як характеристики невербальних комунікативних сигналів, так і системи їх сприймання і відображення: оптична, акустична, тактильна, ольфакторна. Серед засобів кодування невербальної інформації виокремлюють зовнішність та її оформлення, міміку, погляд, пози, жести, дотики, невербальні аспекти мовлення, поведінку людини в оточуючому просторі, запахи та ін. Всі вони знаходяться у взаємодії, іноді доповнюючи один одного, іноді протидіючи один одному. Тим не менш кожний засіб вияву має самостійну традицію дослідження.

makhniy@ukr.net

Розділ І. Невербаліка в етнокультурному просторі

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Розділ І

Невербаліка в етнокультурному просторі

Більшості невербальних засобів спілкування притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність (від грецьких слів ідіос – свій, особливий, самобутній та етнікос – народний). Порівняльні дослідження невербальної поведінки представників різних культур і етнічних груп свідчать про те, що необхідно відмовитися від наїв­них уявлень про універсальність невербальних компонентів прояву емоцій, почуттів, відносин та ставитися до невербальних патернів як до утворень динамічних, підвладних впливові соціокультурних факторів. Підтверджують такі висновки дані про існування так званих “рідних” та “іншомовних” кінем в структурі невербальної інтеракції. Міміко-жестові комплекси або кінесико-проксемічні патерни, що не відповідають “рідним” патернам невербальної поведінки, сприймаються, у кращому випадку, в якості фону, своєрідного “шуму”, в гіршому варіанті, як неадекватні, неприйнятні, недостойні, вульгарні форми поведінки.

Основний критерій, який використовується дослідниками для визна­чення типових і специфічних патернів невербальної взаємодії, – це частота з’явлення певних сукупностей невербальних елементів в діаді або групі осіб у різних ситуаціях спілкування. Виходячи з даного критерію, можна вивести, що структура патерна невербальної інтеракції складається із взаємопо­в’язаних індивідних, особистісних форм поведінки з груповими, соціокуль­турними і міжкультурними. Невербальні інтеракції, з одного боку, окреслені рамками невербального репертуару певної особи, соціальної групи, а з іншо­го боку, вони містять елементи, які мають міжкультурний, міжетнічний, міжрольовий статус. Тому елементи невербальної інтеракції різні за поход­женням відрізняються мірою динамічності; ступенями континуальності, довільності, усвідомленості, цілеспрямованості, інтенціональності, визначе­ності, конкретності, варіабельності, багатозначності невербальної поведінки; мірою толерантності відносно зовнішніх і внутрішніх впливів.

Структура невербальної інтеракції, співвідношення в ній зазначених параметрів невербальної поведінки визначається тим, наскільки вона задіяна в якості соціального регулятора у взаємодію людей. У відповідності з куль­турою, етнічною, соціальною, груповою приналежністю формуються норма­тиви, еталони експресивної поведінки, а певні елементи невербальної інтеракції утворюють основу народних традицій, ритуалів, церемоній. Ритуа­лізовані форми комунікації, як усталені утворення в структурі поведінки людини та її невербальних інтеракцій, виконують важливі соціокультурні і соціально-психологічні функції. У зв’язку з цим вони є постійним предметом досліджень в галузі етнології, культурології, в психології управління, іміджології, конфліктології, “паблик рілейшнз” і т. д.

Посмішка як культурний феномен

© Микола Махній, 2009

Посмішка як культурний феномен

Сильніший той, хто посміхається.

Японське прислів’я

Посмішка – вираз обличчя, губ та очей, прояв прихильності, вказує на гарний настрій, схильність до сміху чи виявляє задоволення, привітання, доброзичливість. Може мати багатозначне, або навіть негативне призначення – відбивати іронію, насмішку (глузування).

Фахівці говорять про так звані “етикетні усмішки”, які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть в таких ситуаціях, у яких посмішка здалася б європейцю недоречною. Вияв особливості японської культури – небажання нав’язати партнеру власні негативні емоції, турботи. Або відома американська посмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями. В американському суспільстві вже не одне десятиліття поширене гасло “Keep smiling!” – “Усміхайтесь!”. Напускний оптимізм у будь-якій ситуації ( don ‘ t worry , be happy ! keep smiling !) – ось та риса американського національного характеру, яка офіційно схвалюється і просувається усіма засобами.

У західному світі взагалі й в англомовному особливо посмішка – це культурний знак, традиція, звичай: розтягнути губи у відповідну позицію, щоб довести, що у вас немає агресивних намірів, ви не збираєтесь ані пограбувати, ані вбити. Це спосіб формальної демонстрації оточуючим своєї приналежності до даної культури, до даного суспільства. Спосіб досить приємний, особливо для представників тих культур, у котрих посмішка – це вияв природного щирого ставлення, симпатії, гарного настрою, як у східнослов’янській етнокультурі.

Так, спеціалісти з міжкультурної комунікації констатують, що росіяни посміхаються значно менше, аніж більшість народів Заходу та Сходу. Справа в тому, що для російської комунікативної поведінки притаманна побутова непосміхливість, яка є однією із національно-специфічних рис спілкування росіян.

Щирі дитячі посмішки

На думку І. Стєрніна, який спеціально досліджував феномен посмішки в комунікативній поведінці росіян, існують наступні національні особливості російської посмішки.

— Посмішка в спілкуванні росіян не є сигналом увічливості. В американській, англійській, німецькій, фінській комунікативній поведінці посмішка – перш за все сигнал увічливості, тому вона вкрай необхідна під час привітання та ґречної розмови. У спілкуванні росіян посмішка задля ввічливості не прийнята. Постійна ввічлива “чергова посмішка” вважається ознакою нещирості, говорить про небажання виявляти справжні почуття.

— У спілкуванні росіян не прийнято посміхатися незнайомим особам. Посмішка адресується зазвичай знайомим.

— У росіян не прийнято автоматично відповідати на посмішку посмішкою. Якщо росіянину посміхнувся незнайомець, це скоріше спонукає його шукати причину адресованої посмішки. Часто в таких ситуаціях випливає питання: “А ми що, знайомі?”. На посмішку знайомої людини також далеко не завжди виникає автоматична посмішка, скоріше за все це розглядається як запрошення вступити до розмови.

— Не прийнято посміхатися людині, якщо випадково зустрілися з нею поглядом. Американці в подібних випадках посміхаються, а в росіян прийнято, навпаки, відводити погляд.

— Не прийнято посміхатися, якщо з кимось разом дивляться на маленьких дітей чи домашніх тварин. В американців це прийнято, а в росіян – ні.

— Посмішка в росіян – ознака власної прихильності до людини. Російська посмішка демонструє адресанту особисту симпатію людини.

— Не прийнято посміхатися під час виконання службових обов’язків, під час якоїсь важливої справи. Для порівняння: у Чейз Манхеттен Бенк у Нью-Йорку висить оголошення – “Якщо наш оператор вам не посміхнувся, заявіть про це швейцару, він вам видасть долар”. Не прийнято, щоб діти усміхалися на заняттях. Дорослі навчають дітей: не всміхайся, будь серйозним у школі, коли з тобою розмовляють дорослі. Найпоширеніше зауваження вчителя в російській школі: “чого посміхаєшся, пиши!”.

— Російська посмішка має бути лише щирою, вона розглядається як справжній вияв гарного настрою чи благозичливості до співрозмовника.

— Посмішка повинна мати поважну причину, лише тоді людина отримує на неї “право” в очах оточення. Якщо причина чиєїсь посмішки незрозуміла, це може викликати занепокоєння.

— Достойною (і фактично єдиною) причиною для посмішки в спілкуванні росіян приймається матеріальне благополуччя того, хто посміхається.

— У російській комунікативній культурі не прийнято посміхатися задля підняття настрою співрозмовника чи задля самопідбадьорювання.

— У російській свідомості посмішка начеб вимагає певного часу для свого здійснення. Вона розглядається як певний самостійний комунікативний акт, який у більшості випадків непотрібний. Учителі дуже часто роблять зауваження учням: “потім будеш посміхатися, працюй!”.

— Посмішка має бути доречною з точки зору оточуючих, відповідати комунікативній ситуації. Більшість стандартних комунікативних ситуацій російського спілкування посмішку не санкціонують. Не прийнято посміхатися в напруженій ситуації, коли поруч є люди, які мають певні проблеми.

— У росіян спостерігається нечітка відмінність між посмішкою і сміхом, на практиці часто ці явища ототожнюються.

В різних культурах – різні посмішки. В одній культурі – так, в іншій – інакше.

“Країною посмішок” називають Таїланд іноземні туристи, бо тайці посміхаються весь час. Це частина їхньої культури. Усміхливі тайці не полюбляють сердитися, гніватися, підвищувати голос, а тим паче кричати. Іноземцям часто буває досить важко зрозуміти, що насправді відчувають або думають тайці. Їхня усмішка приховує всі їхні емоції й переживання. Вони можуть бути налякані або ж злі, але все те ховають за усмішкою. Тайці ніколи не говорять “ні” нікому. І це може збивати з пантелику, коли ти іноземець.

На думку усіх, хто перебував у Японії досить тривалий час і мав змогу спостерігати за поведінкою місцевих жителів, “японська посмішка” здається досить частою, далеко не зовсім доречною з точки зору європейця. Етнопсихологи пояснюють це національним вихованням, давнім ритуалом, що став загальною традицією, стереотипом. Для японця є ганьбою усвідомлення власної безпорадності, навіть кажучи про сумні події, необхідно приховати емоції. Зовнішньо можна виявити себе лише за допомогою посмішки. Японська приказка каже: “Сильніший той, хто посміхається”.

Знавці японської культури В. Пронніков та І. Ладанов виокремлюють декілька типів посмішок притаманних японцям: посмішка за якою приховується печаль; зухвала, невизначена посмішка; “соціальна посмішка”, котрою послуговуються начеб кімоно, яке одягають у необхідних випадках, і котра зображується з метою благопристойності; професійна посмішка (наприклад, лікар посміхається пацієнту); вдоволена посмішка людини поважного віку; посмішка бізнесмена на бенкеті.

У культурі Америки, як уже зазначалося, посмішка є соціальним знаком успішності. Якщо ви висунули свою кандидатуру на будь-яку суспільну посаду, ви маєте посміхатися на усіх фотографіях, щоб майбутні виборці бачили: у цієї людини все гаразд, у неї є гроші, успіх, сумирне сумління, вона посміхається, вона задоволена, їй можна довіритися.

В українському суспільстві по-інакшому. Якщо ви претендуєте на високу посаду, ви маєте продемонструвати майбутнім виборцям, що ви людина серйозна, розумна і, відповідно, усвідомлююча, яка важлива справа вас очікує, які серйозні проблеми ви мусите вирішувати. Посмішка в такій ситуації недоречна, вона лише покаже, що така людина легковажна, не усвідомлює відповідальності своєї справи тому довіритися їй неможна.

Порівняльне дослідження феномену посмішки в російській, англійській і американській культурі проведене М. Токарєвою засвідчує, що так звана “формальна посмішка”, яка часто використовується представниками західних культур, опиняється в зоні неспівпадіння з російською моделлю комунікативної поведінки. Дослідниця виокремлює п’ять комунікативних ситуацій використання формальної посмішки:

— мінімальний контакт з незнайомою людиною в громадському місці (формальна ввічлива посмішка);

— контакт громадянина з особою, що представляє державні, адміністративні органи (посмішка чиновника);

— комерційна ситуація пропозиції і споживання товарів і послуг (комерційна посмішка);

— публічна презентація людини чи офіційної особи перед аудиторією (політична, піарна посмішка);

— мінімальний привселюдний контакт зі знайомими, малознайомими та незнайомими людьми, дотримання правил ґречності (куртуазна посмішка).

В англійській та американській культурах ХІХ-ХХ ст. посмішка незнайомій людині в ситуації мінімального спілкування в громадському місці означала “я свій, я не несу загрози”. На початку ХХІ ст. така посмішка зустрічається рідше, іноді насторожує адресата, тому що розцінюється їм як запрошення перейти до більш близького знайомства, що порушує його особистий простір. Важливим фактором у таких ситуаціях є гендерна приналежність партнерів по спілкуванню.

Посмішка в такій ситуації в цілому не притаманна російській культурі спілкування.

Посмішки клерків, представників влади, адресовані громадянам, традиційно прийняті в культурі невербальної комунікації Англії та Америки. Це сигнал увічливості, ознака готовності виконувати службові обов’язки.

В Росії, в ситуації, пов’язаній з важливими службовими обов’язками, де до того ж проявляється висока ступінь статусної дистанції між представником організації чи органів влади і громадянином, посмішка практично відсутня. У рідких випадках посмішки представника організації чи державних органів покликані передавати його відчуття власної сили і влади. У той же час можна зустріти улесливу посмішку громадянина, адресовану державному чиновнику, клерку з метою налагодження контакту.

Комерційна посмішка, властива західним культурам, в цілому не є елементом російської комунікативної традиції. Проте останнім часом з’являється новий стиль поведінки продавців та обслуговуючого персоналу, яких навчають посміхатися клієнтам.

Посмішка є невід’ємним елементом публічної самопрезентації британських і американських політичних лідерів.

Посмішка здавна активно використовується в англійській й американській традиції невербальної комунікації для створення привабливого публічного образу. Посмішка надає впевненості в собі, створює враження успішності, що підвищує рейтинг даної особи в діловому й політичному світі. Тому посмішка є невід’ємним елементом публічної самопрезентації британських і американських політичних лідерів, бізнес-еліти, знаменитостей, членів королівської сім’ї. При цьому посмішка політиків сприймається британською публікою як фальшива куртуазна маска, яка, проте, є нормою. Посмішка використовується працівниками британських і американських ЗМІ, очевидно задля створення загальної позитивної атмосфери в суспільстві. Американці полюбляють публічну посмішку. Вона допомагає їм долати труднощі й перемагати. В Америці традиційно склалася мода на посмішку. У прикладах з американської літератури часто зустрічається вираз to wear smile (носити посмішку), є афоризми на цю тему.

У порівнянні з англійською і американською традицією російська поведінкова модель не передбачає такого активного використання посмішки в публічній самопрезентації.

Отож, посмішка є найважливішим елементом спілкування в сучасній західній культурі. Більше того, вона, мабуть, являє собою найважливіший пункт в переліку нових патернів, які слід засвоїти представникам української культури в процесі психологічної адаптації в західному суспільстві.

Проксеміка в контексті етнокультури

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Проксеміка в контексті етнокультури

Про деякі речі можна говорити лише на певній відстані.

Едвард Ґолл

Зміст, результативність комунікації, самопочуття, поведінка співрозмовників залежать від їх розміщення в просторі. Ідеться про відстань між ними, положення їхніх тіл. Особливо важливим щодо цього є дотримання параметрів міжособистісного комунікативного простору.

Просторову організацію спілкування вивчає створений антропологом Е. Ґоллом напрямок психології невербального спілкування проксеміка (лат. proximus – найближчий). У своїх дослідженнях “Мовчазна мова” та “Прихований вимір” він піддав детальному аналізові закономірності просторової організації спілкування, вплив відстані поміж людьми, їх орієнтацію у просторі на характер міжособистісних стосунків.

Згідно теорії проксеміки Е. Ґолла, використання міжособистісної дистанції допомагає людям регулювати ступінь близькості, держачи під контролем вияв почуттів та емоцій.

Хоча представникам усіх культур притаманне виокремлювати простір для себе чи своєї групи, тим не менш відчуття простору або тісноти, зазіхання на простір і повага чужого простору досить значно різняться в етнокультурах. Суттєва відмінність – у регуляції міжособистісної дистанції і прояві почуттів.

Оскільки особистий простір є культурно релятивним та індивідуалізованим, часом подавання руки при надмірному зближенні тіл може порушити цей простір і наштовхнутись на нерозуміння, осуд. У такому випадку це не перехід межі, а її порушення, що, звичайно, викликає конфлікт. Наприклад, офіційна зона спілкування росіян визначається зазвичай відстанню, яка дорівнює довжині двох рук, простягнутих для рукостискання, а дружня зона – довжині двох зігнутих у лікті рук. Відстань між співроз­мовниками у народів, які не використовують рукостискання, визначається поклонами і є набагато довшою, навіть довше російської офіційної зони. Певна річ, спілкування на такій відстані росіянами сприймається як прохолодне, неособистісне. Відомо також, що зараз східні народи у спілкуванні з європейцями використовують потиск руки, але при цьому дистанцію намагаються зберегти свою. В результаті вони стоять далі, ніж росіяни від співрозмовника при рукостисканні, і, щоб дотягнутися рукою до нього, вимушені нагинатися вперед. А ця поза, на погляд європейців занадто підлеслива. Існує й інше: іноді представники східних народів підходять на відстань рукостискання, але, намагаючись зберегти національну дистанцію, відсовують назад верхню частину тулуба. На думку ж європейця, це гордовите привітання. Відкритість же до іншого, символічний дозвіл на входження у свій світ виявляє себе в розпростиранні рук жестом, який запрошує в обійми.

Відстань між співрозмовниками – це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Назагал вважається, що у європейців – це віддаль простягнутої руки, у латиноамериканців – руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів – руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. У латиноамериканців, арабів, деяких народів південної Європи заведено в процесі діалогу торкатися співрозмовника. Не торкатися – означає ставитися до нього холодно, неприязно. Зрозуміло, що для доторкувань потрібна близька відстань між комунікантами.

Етнопсихологи неодноразово описували факти нарікань арабів на європейців: «Що трапилося? Чому вони стоять від мене так далеко?« Існує думка, що не надто приязні стосунки між латиносами (мешканцями Центральної і Південної Америки) та Грінґо (мешканцями Північної Америки, головно США) зумовлюються, зокрема, тим, що у розмові північноамериканці завше відступають на звичну для них більшу відстань, і це сприймається латиносами як гидування ними. Не останньою чергою з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про європейців й американців як про холодних і неприязних людей, а ті називають азійців надто фамільярними.

В Європі відстань між спілкувальниками збільшується з півдня на північ: від 40 см в Італії до трохи не 2 м в Англії. Можливо, у спілкуванні з іноземцями й не вдасться дотримуватися дистанції з точністю до сантиметра, проте як орієнтири ці дані варто пам’ятати, тому що від цього залежить сприйняття комуніканта комунікантом, отже, й успіх контакту.

Відстань між спілкувальниками зумовлюється не тільки національними традиціями, але й структурою комунікативного акту, віком, статтю, станом здоров’я співрозмовників. За даними досліджень, що проводилися в колишньому СРСР, у домашніх умовах відстань між дівчатами, молодими жінками становить у середньому 0,55-1 м, а між чоловіками 0,7-1,56 м. На вулиці ці величини дещо інакші: 0,3-1,0 м між дівчатами, молодими жінками і 1,2-1,75 між чоловіками.

В Європі, у т.ч. в Україні, дослідниками розрізняються такі дистанції між комунікантами: інтимна (від 0 до 0,4 м), особиста (від 0,4 до 1,5 м), суспільна (від 1,5 до 4 м) і відкрита (від 4 до 8 м). У США, заданими Е. Ґолла, інтимна дистанція становить віддаль до 0,45 м, персональна – від 0,45 до 1,2 м, соціальна – від 1,2 до 3,6 м і громадська – більше ніж 3,6 м. А.Піз пише, що величина дистанції залежить від щільності (густини) населення в місцевості, де людина виросла. Так, міські американці тиснуть руку з ближчої відстані, ніж сільські, які, подаючи руку, стоять твердо і нахиляються, а фермерам (хуторянам) можна лише помахати рукою. У натовпі ж відбувається вторгнення в інтимний простір людини і, як наслідок, виділення адреналіну, від чого люди стають дратівливими, агресивними, що призводить до сварок, сутичок, навіть бійок.

Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси.

Спілкування на інтимній віддалі допускається лише з коханими, дружиною (чоловіком), дітьми, найближчими друзями. На особистій відстані люди розмовляють під час конференцій, на зустрічах, вечорах тощо.

Висновки окремих дослідників свідчать про те, що у культурах з іншими нормами і потребами можуть спостерігатися зовсім інші дистанції спілкування.

Діти, які виховуються в різних культурах, переймають різні патерни зближення. Так, матері-японки проводять у тісному контакті з немовлям більше часу, аніж, скажімо, матері-американки. У Японії мати, батько і маленька дитина зазвичай сплять в одній кімнаті. У ніансонго (Кенія) малюки завжди перебувають у безпосередній близькості до членів родини, а вночі сплять в обіймах матері. Неважко помітити, як ці патерни породжують інакше почуття дистанції у порівнянні з тими дітьми, яких декілька разів на день (і вночі) вкладають спати в окремій кімнаті.

Дослідники, як вже зазначалося, розділяють етнокультури на контактні і неконтактні|”. З точки зори просторової організації спілкування, до “контактних” культур зараховують арабів, латиноамериканців, мешканців південної та східної Європи; до “неконтактних” – населення країн Далекого Сходу (Японія, Корея), Центральної та Південно-Східної Азії, мешканців північної Європи та Сполучених Штатів. Але і в межах загальних культурних тенденцій можна очікувати субкультурні відмінності.

Варіації дистанції спілкування у США були предметом декількох науково-дослідницьких робіт. Наприклад, було вивчене питання про те, чи розмовляють афроамериканці на більш близьких відстанях, аніж білі. Спостереження свідчать, що на час вступу до початкової школи чорношкірі діти прагнуть більш близької дистанції взаємодії, аніж білі, але до п’ятого класу ці відмінності мінімізуються, а у 16 років афроамериканці схильні спілкуватися вже на більших відстанях, аніж білі. Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси. Окрім того, у Сполучених Штатах вивчалася й інша велика етнокультурна група – латиноамериканці. У цілому ці дослідження підтверджують припущення про те, що латиноамериканці спілкуються на менших відстанях порівняно з англоамериканцями.

Імовірно, що будь-які відмінності між афроамериканцями і білими (а може й латиноамериканцями) можуть бути обумовлені соціально-економічними факторами і не стосуватися етнічного фону. Можна також припустити, що люди, які мешкають поруч, матимуть однакові уявлення про зручну дистанцію для взаємодії порівняно з тими, хто виріс у різних частинах міста, штату або країни.

Під час порівняльних досліджень з вивчення міжособистісної дистанції у Японії, Венесуелі та США було встановлено, що:

коли японці розмовляють на своїй рідній мові, вони сидять далі всіх один від одного, американці займають серединне положення, а венесуельці – ближче усіх;

жінки у всіх культурах розташовуються ближче одна до одної, аніж чоловіки;

коли представники інших культур спілкуються англійською, вони використовують міжособистісні дистанції, характерні для норм американської культури, а не ті, що прийняті у їхніх рідних культурах і котрі знову відновлюються, коли мовою спілкування стає рідна.

У даному випадку Венесуела являє собою зразок висококонтактної культури, Японія – низькоконтактної, а США – середньоконтактної.

Коли люди розмовляють на рідній мові, це тягне за собою цілий комплекс відповідної культурно забарвленої поведінки. Цікаво, що мігранти, які тривалий час знаходяться в іншій культурі, поступово переймають дистанцію, притаманну цій культурі. Так, було встановлено, що американські японці, які мешкають на Гавайських островах, обирають більш близьку дистанцію для спілкування, аніж японці, що мешкають у Японії.

За даними кроскультурних досліджень, середземноморські культури (Греція, Південна Італія) тяжіють до ближчої міжособистісної дистанції у спілкуванні, аніж мешканці країн Північної Європи (Швеція, Фінляндія, Данія). У деяких колективістичних культурах існують значні відмінності у дистанції в залежності від типу відносин, як, приміром, в Аргентині, де позитивно забарвлені взаємини передбачають спілкування на близькій дистанції, а негативно забарвлені – на далекій. Інші культури, приміром, близькосхідна (Ірак), не роблять таких відмінностей.

Дослідження проксемічної поведінки етносу саха (Росія), засвідчило, що відстань між якутами в процесі спілкування залежала від ситуації, контексту та ступеня знайомства. Якути у більшості випадків надавали перевагу спілкуванню у публічних місцях і , в цілому, відстань між ними у процесі комунікації більша, порівняно з європейцями. Отож, етнокультура саха може бути зарахована до низькоконтактних культур, як і більшість культур Далекого Сходу.

Етнокультурне поглядознавство

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнокультурне поглядознавство

Людський погляд змагається з прямолінійною точністю кулі.

Хосе Ортега-і-Гассет

Погляд не однаково трактується в різних етнокультурних спільнотах. Етнопсихологи, які вивчають ці питання, поділяють людські цивілізації на “контактні” й “неконтактні”. Людина, яка мало дивиться на співрозмовника, здається представникам “контактних” культур нещирою і холодною, а “неконтактному” співрозмовникові “контактний здається причепливім, нетактовним, навіть зухвалим.

У “контактних” культурах, до яких належать головним чином південні народи – іспанці, італійці, португальці, латиноамериканці, араби, – контакт очей під час розмови несе більше функціональне навантаження. В арабів, приміром, дітей змалку спеціально навчають під час розмови дивитися людині прямо в очі. Інший погляд вважається неввічливим. До речі, дослідження, проведені в США, засвідчили, що навички використання погляду в спілкуванні, засвоєні в дитинстві, протягом життя майже не змінюються, навіть якщо людина потрапляє в інше національне середовище.

У “неконтактних” культурах, до яких можуть бути зараховані скандинави, інші народи півночі Європи, а також японці, індійці та пакистанці, здавна роздивляння людини, особливо незнайомця, вважається зухвалістю, ознакою зневажливої чи навіть брутальної поведінки. До речі, ще донедавна туристів у США попереджали, щоб вони уникали дивитися прямо в очі незнайомим людям на вулицях, бо ті можуть подібний погляд зрозуміти як знак агресії. Спрямований прямо в очі погляд росіян сприймається багатьма східними народами як нахабство, а відведення представниками цих народів очей убік сприймається росіянами як сором’язливість чи небажання бути щирими. Хоча, як бачимо, це зовсім не так. Не завжди варто пильно дивитися не лише на незнайомих людей, але й на речі (особливо в країнах Сходу та півдня Європи), бо господар неодмінно захоче цю річ подарувати.

Іноді культури різняться за тривалістю контакту очей, а не за частотою (приміром, шведи дивляться рідше, але триваліше, аніж англійці). Іноді на відмінності між культурами вказує те, де спостерігається пильний погляд (приміром, у громадських місцях). У деяких культурах існують правила відносно того, на кого дозволяється, а на кого не дозволяється дивитися (приміром, не прийнято акцентовано роздивлятися інвалідів та неповноцінних людей). Індіанці племені навахо вчать дітей взагалі не дивитися на співрозмовника. У південноамериканських індіанців племен вітуто і бороро співрозмовники дивляться у різні боки, а якщо промовець звертається до великої групи людей, він має повернутися до них спиною та спрямувати свій погляд углиб оселі. Японці під час розмови дивляться зазвичай на шию співрозмовника таким чином, що очі і обличчя партнера по спілкуванню знаходяться у полі периферійного зору. У інших народів таке правило розповсюджується лише на певні випадки спілкування. Так, у кенійського племені луо зять і теща під час розмови мають повернутися один до одного спиною.

У цілому в більшості західних культур вважається важливим під час спілкування фіксувати погляд на тих, до кого звертаєшся. Якщо оратор не дивиться слухачам у вічі – він сприймається як нещирий. В африканській й афроамериканській культурах контакт очей – зовсім не обов’язковий атрибут комунікації. Коли темношкірий говорить з білим, він зазвичай не дивиться йому у вічі. Така поведінка може вказувати як на те, що він визнає перевагу білої людини, так і на те він ігнорує диктат білої людини та її культури. Білі дивляться на партнерів частіше, аніж афроамериканці, і ця відмінність особливо помітна в осіб наділених владою. Така тенденція, як зазначають антропологи, може призводити до непорозуміння між расами. Як свідчать деякі дослідження, афроамериканці та білі в розмовах один з одним можуть змінювати звичні патерни поглядів.

У більшості західних культур уважається важливим під час спілкування фіксувати погляд на тих, до кого звертаєшся.

В азіатських культурах подібна поведінка вказує на повагу. Коли бос говорить щось своєму підлеглому, у тому числі й неприємне, останній схиляє очі та всміхається, підтверджуючи тим самим зверхність керівника та його право на догану. Від азіатських жінок не чекають, що вони будуть дивитися прямо в очі чоловікам, а від чоловіків, – що вони будуть дивитися в очі жінкам. Це дозволяється лише подружнім парам. Але й тоді чоловік має право дивитися у вічі жінці, а жінка – ні. Вважається, що прямо в очі чоловікам дивляться лише жінки легкої поведінки. А от в Америці мужчину, котрий довго дивиться у вічі іншому чоловікові, можуть зарахувати до гомосексуалів. Погляд, кинутий на об’єкт бажання, – це, безперечно, прискіпливий погляд (англійською це зветься gaze), бо він ретельно вивчає свій об’єкт до найменших дрібниць.

Українці підморгують, аби на когось чи на щось звернути увагу, натякнути, покепкувати; англійці ж (чоловіки) таким мімічним жестом супроводжують вітальні фрази або й уживають його замість вітання, а в багатьох східних культурах підморгування вважається поганою звичкою і може образити людину.

Англійські психологи експериментально довели, що для встановлення партнерських стосунків треба дивитися прямо в очі партнеру від 30 до 60 відсотків (за американськими даними, до 70) часу розмови, контакт очей має періодично повторюватися, триваючи 1-7 секунд. На думку російських психологів, найоптимальніший варіант тривалості погляду – 3-3,5 секунди, а в момент зустрічі очима – 1,5-2 секунди.

Етноваріації привітальних жестів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етноваріації привітальних жестів

Не знаючи ритуалу, не утвердити себе в суспільстві.

Конфуцій

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно становить досить значний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули. Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень народів, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. У цьому розумінні най­більш показовим є рукостискання, яке у різних комбінаціях з іншими засобами благозичливості побутує в широкому етнокультурному ареалі.

У гносеологічному плані рукостискання належить до одного із засобів фізичних контактів, регламентованих етнічними стандартами і нормами звичаєвого права. Відповідно ж до світоглядних уявлень українців будь-яке фізичне доторкання (чи то потиск рук, поплескування по плечу або погладжування по голові) пов’язане з вірою в його магічну силу – здатність до передання як позитивних, так і негативних дій. Виходячи з цього, люди регламентували і самі доторкання, і норми відстані між тими, що контактували. Якщо це був родич або добре знайома людина, від якої не могла виходити небезпека, дозволявся не просто потиск руки, а й інтимне доторкання – цілунок. Останні не обмежувалися лише з боку дітей, бо діти, за повір’ям, вважалися “чистими”, не здатними принести лихо.

Наскільки вагомі для взаємодії людей символічні жести в ситуації зустрічі або прощання, свідчать як етнографічні описи носіїв певних традиційних культур, так і сучасні спостереження в так званому цивілізованому світі. Як правило, загалом, під час привітання і прощання подаємо руку, стискаємо долоню і потрясаємо нею. Це не універсальний елемент ритуалів привітань і прощань. Привітальні жести дуже різноманітні в різних культурах. Але їхня функція і правила, яким вони підпорядковані, подібні у всьому світі. Подають руку в привітанні також папуаси з племен кукукуку, войтапмін, при чому протягують для привітання долоню внутрішньою стороною догори, як це роблять жебраки. Цей привітальний звичай широко розповсюджений в Африці, наприклад, серед нілото-хамітів (мосаїв), банту й серед бушменів. У баяночів у Західній Африці партнерові простягають правицю і в цей час лівою рукою беруть його за лікоть. Крім того, подавання руки описано в ескімосів, індіанців з Гватемали та мешканців Центральної Азії.

Єгиптяни і єменці вітають один одного одним й тим самим жестом, який нагадує віддавання честі нашими військовими з тією лише відмінністю, що в арабському жесті долонь прикладається до лоба і повертається до того, кого вітають.

Китаєць у минулому, зустрічаючи іншого, потискував руку самому собі, у наш час він робить легкий уклін або кивок головою чи потискує руку, якщо вітається з іноземцем (за захі

В Японії під час зустрічі словесне вітання супроводжується церемоніальним уклоном, глибина котрого залежить від віку і стану обох сторін. Застосовуються три види поклонів: найнижчий – “сайкейрей”, середній – під кутом 30°, і легкий – під кутом 15°.дним взірцем). Іранці під час зустрічі на знак глибокої поваги потискують один одному руки, потім прикладають праву руку до серця (до того ж молодший або нижчий за статусом, якщо його не привітали рукостисканням, лише прикладає руку до серця).

У Таїланді не прийнято потискувати руки під час зустрічі: руки складаються “хатинкою” перед грудьми, і людина вклоняється.

У Саудівській Аравії, якщо гостя запрошують додому, після обміну рукостисканнями господар кладе гостю ліву руку на праве плече і цілує в обидві щоки.

Жителі Тибету вітаючись знімають головний убір правою рукою, ліву закладають за вухо і при цьому висовують язик.

В басейні ріки Конго існує звичай подавати один одному обидві руки і, схилившись, дути на них. У племенах, що мешкають біля озера Танганьїку, вітання починається з того, що при зустрічі хлопають один одного по животу, потім вдаряють у долоні і обмінюються рукостисканням.

Цей перелік лише кількох жестів привітань у різних культурах не може бути підставою для якоїсь етнографічної інтерпретації, він повинен лише унаочнити, що подібність форми і значень не дає нам ключа для інтерпретації чи можливості порівняння.

Символічні жести, особливо жести привітань, не використовуються самостійно (принаймні, у нашому культурному просторі), лише як жести рук, а супроводжуються словами, мімікою, і часто саме положення тіла є складовою ритуалу привітання. Оскільки ми маємо справу радше з жестово-вербальним комплексом, то, опрацьовуючи символічні жести, жести привітань, належить звернутись до складного культурного контексту – тим більше, що обставини привітання теж мають значення і впливають на його перебіг.

Проста інтерпретація привітальних жестів, яка напрошується сама собою, полягає в тому, що жести привітань і прощань, посідаючи те саме місце в структурі поведінки, стають кінетичними познаками часу – тобто, рухово (і вербально) виражають початок і кінець, наприклад, зустрічі і можуть мати ту саму форму, а рух може бути організований згідно принципів ритуалу (зокрема, зустрічі), до якого вони належать. Однак, таке тлумачення неповне, воно небагато говорить про те, чому саме цей, а не інший рух ужито для вираження певних смислів.

Жести вітань і привітань загалом супроводжуються дотиком долоні, плеча, поданням руки, часто поклоном і мімікою, а, отже, дозволеним порушенням межі особистого простору, входженням в світ іншої людини. Міміка є кордоном, який або допускає до особи, або ж не дозволяє входження в її внутрішні стани.

Поза тим, сама жестова комунікація створює необхідність безпосе­реднього контакту адресанта й адресата, необхідність огляду і взаємного спостереження. Отже, першим моментом привітань і будь-якої інтеракції є погляд на обличчя та відповідну міміку. Обличчя є тією частиною тіла, на яку насамперед падає погляд сторін, що беруть участь у спілкуванні і бачать одна одну. В жестовій комунікації беруть участь губи, очі, повіки, брови, чоло, щоки, язик і голова як цілість.

У східних слов’ян переплетенням рук твориться побратимство, духовна спорідненість. Будь-який дотик, потирання при вітанні, плескання по плечі чи торкання носами повинно поєднувати, створювати зв’язок. Це також завершення певного стану: затвердження домовленості, кульмінаційний момент заручин, заключення миру, припинення бойових дій, пробачення і т. ін. Тут тілесна єдність проектується на суспільні відносини.

Не завжди зв’язок, встановлений поданням руки, робить партнерів рівними – він може також їх ієрархізувати: якщо рука одного з партнерів розташована долонею догори, а рука іншого знаходиться в ній долонею донизу, то це демонструє прагнення до домінування того другого, і, відтак, покірність першого.

Сам акт подавання руки містить три моменти, які легко помітити: відкриття, зіткнення і стискання долоні. Отже, маємо спробу усунення межі (тобто налагодження контакту), її подолання (відкриття долоні) і позитивне закриття долоні, що завершує сам акт вітання, перехід межі і ліквідацію дистанції (часто тільки формальну). Момент переходу (інакше кажучи, особлива ситуація переходу межі), якщо подання руки не виконане належним чином, сприймається як потиск “в’ялої риби” або “потиск кінчиків пальців” – ненормальний стан, який викликає негативну реакцію. Довідники з етикету напучують не подавати руки ані слимачим рухом, м’яко і розлізло, ані надто напружено, подаючи для потиску лише кінчики пальців. Не слід також розчавлювати правицю партнера і настирливо нею трясти. Отже, потрібно подавати долоню повним рішучим рухом, при цьому потиск повинен бути виразним, але коротким і не надто міцним. Слова, сказані під час привітання, повинні відновити порушений лад, вони є ритуалізованими формулами, які сакралізують акт привітання.

У більшості сучасних західних країн рукостискання зараз використовується нечасто. Як правило, лише в особливо урочистих офіційних випадках. Це тенденція новітнього часу. Французи, наприклад, ще двадцять років тому здоровкалися за руку завжди й з усіма. А в наші дні – зазвичай лише при першому знайомстві, при офіційному представленні. Але тоді вже здоровкаються за руку і з чоловіками, і з жінками, що в нашій культурі якось не дуже прийнято.

Загалом вітання не може міняти правил, воно повинно відбуватися точно визна­ченим способом. М. Еліаде зазначає, що будь-яка людська дія стає успішною остільки, оскільки вона точно повторює дію виконану на світанку “історії” предками, героями або богами. Метою цього повторення є прагнення пересвідчитись у тому, що акт відбуватиметься нормально, тобто згідно з архетипним першовзірцем. Кожна така дія є водночас церемонією, оскільки вводить людину в сакральну сферу, і є входженням у реальність. Порушення ритуалу обумовлюється табу і загрожує навіть вилученням людини з певного кола осіб, що пов’язане з бажанням даної групи зберегти самототожність.

Характер рухів під час привітання теж повинен посилювати стверджу­вальний і позитивний характер стосунків. Під час привітання руки спочатку виконують рух догори, о потім додолу. Рух угору часто супроводжує афірмативні дії. Руки догори – жест тріумфу, перемоги і привітання. Міміка теж підпорядкована правилом опозиції верх-низ.

Навпаки, всі ситуації, пов’язані з невдачами, смутком, приниженням супроводжуються рухами додолу. Це досконало ілюструють фразеологізми, які висловлюють відмову від намірів, покору: руки опадають, опустити руки, заламувати руки, розвести руками, махнути на щось рукою (рух донизу). Скорбота виражається “заламуванням рук”, складанням рук, а це трапляється після втрати дорогої особи, з жалю, при розчаруванні, під час похорону, у жаху.

Однак не завжди жест піднятих рук має афірмативний характер. Вирішальною для правильної інтерпретації піднятих рук є ситуація, в якій це відбулося, міміка, що її супроводжує, і положення всього тіла. Це також стосується рухів “додолу”: наприклад, у благальному жесті, у жахові руки підносять грішники.

На форму і спосіб привітання впливає і те, кого ми вітаємо (член сім’ї, сторонній), місце (туристичний маршрут, дім) та обставини. Але й тут складові елементи жестів привітань і їх послідовність не можуть бути довільними.

У розглянутих жестах привітань чи, радше, структурних елементах цих ритуалів виразно простежується, що поведінковий елемент не так важливий, як цілісність дії, потрактовуваної як привітання. Жест подавання руки є частиною більшого комплексу, а саме – ритуалу привітання чи прощання. Сам по собі він не має жодного значення, з’являється в конкретній ситуації, яка, власне, надає жестові значення. Оскільки між змістом жесту і його формою не існує тривкого, наперед визначеного зв’язку, відношення поєднання стає відношенням символізування певних ідей, таких, як зв’язок, підтвердження, згода, бажаних для налагодження комунікації або її руйнування.

Такесика: етнічна специфіка тактильної поведінки

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Такесика: етнічна специфіка тактильної поведінки

Вони притиснулися один до одного так близько,

що вже не було місця на найменші почуття.

Станіслав Єжи Лец

З усіх елементів невербальної взаємодії най­частіше вивчались в культурно-порівняльному плані, з точки зору різнома­нітних соціально-психологічних особливостей спілкування, жести-дотики. Вони є важливими елементами невербальної інтеракції, що надають їй динамізму, бо безпосередньо пов’язані з темпераментом людини та з її ставленням до партнера.

Починаючи з раннього віку фізичний контакт у вигляді дотиків, поглад­жувань, поцілунків, поплескувань є важливим фактором розвитку особи­стості. Особлива галузь психології невербальної поведінки, що займається вивченням цих аспектів, отримала назву такесика (від грец. “доторкнутися”). Сучасні психологи розглядають систему дотиків в якості фактора формування першого досвіду спілкування дитини, припускаючи, що завдяки їй складається картина світу, яка має певну емоційну модальність. Такесичному контакту, котрий передує візуальному, відводиться роль фундаментального засобу, який визначає на довгі роки життя людини її ставлення до світу. Ця форма контакту, на думку англійського психолога М.Аргайла, є основою соціальної поведінки, оскіль­ки багато форм комунікацій приводять до тактильних проявів, як, наприклад, під час догляду за хворим, у сексуальних і агресивних ситуаціях.

Невербальні інтеракції, основою яких є такесика, змінюються під впли­вом багатьох чинників. Але центральне місце серед них займає система відносин людей один до одного. Різні види доторків є показниками наявності або відсутності психологічної близькості між партнерами. У той же час слід мати на увазі, що найбільша кількість комунікативних табу виникає у зв’язку з жестами-дотиками, тому що їх вибір визначається комплексом характе­ристик: статус партнерів, стать, ступінь знайомства, приналежність до певної культури, тип стосунків.

В залежності від обмежень, які накладає культура на використання жестів, запропонована їх класифікація У. Лаберром. Згідно з нею жести-дотики можуть бути систематизовані наступним чином: 1) дотики, які мають міцну природжену базу і розповсюджені в усьому світі (притиснутися, схопити іншу людину, злякавшись чогось); 2) дотики, які використовуються лише представниками певної культури (тертися носами, вітаючись один з одним); 3) соціально-нормовані дотики (поцілунки); 4) дотики, прийняті в різних культурах, що належать до одного культурного ареалу (потиск руки).,

Р.Хедін класифікував різні види доторків за ситуативними категоріями: 1) професійні (функціональні типи контактів між тренером і новачком, між кравцем і клієнтом, між лікарем і пацієнтом); 2) соціальні (рукостискання, потиск передпліччя); 3) дружні (поплескування або обійми); 4) любовні (жести вияву ніжності, пристрасний поцілунок); 5) інтимні (взаємні доторки еротичного змісту).

В психології невербального спілкування дотики вивчаються най­частіше в якості показників різних етапів взаємодії (вступ у контакт – привітання; вихід із контакту – прощання), як індикатори видів спілкування (інтимне, ділове, жорстке), як засобу виразу відносин та їх зміни. Із численних праць відомо, що багато які народи при зустрічі і прощанні використовують дотики до різних частин тіла. Рукостискання – один з найрозповсюдженіших дотиків, загальноприйнятих в різних культурах. Але частота його використання у спілкуванні обмежена культурними нормами. Потиск руки частіше використовується в ситуації привітання у росіян, аніж у британців або американців, у спілкуванні чоловіків, аніж жінок. Рукости­скання є однією з форм ритуалізованої етикетної взаємодії. Кожна нація має свої традиції рукостискання: у США воно тверде і руку тиснуть 2-3 рази, у Німеччині – це один твердий потиск, у Франції та Бельгії – рукостискання легке й швидке.

В деяких країнах Східної та Південної Азії існує заборона на доторки партнерів один до одного. Наприклад, японці вважають, що торкатися співрозмовника людина може лише у випадку повної втрати самоконтролю, або для демонстрації своєї ворожості й агресивних намірів. В той же час араби, латиноамериканці і представники Південної Європи торкаються один одного в процесі діалогу. Удар по долоні співрозмовника в момент або після дотепного жарту – це звичай єгиптян, сирійців, мешканців Ємену. Не вдарити долонею об долонь співрозмовника – означає образити його. З їхньої точки зору, не торкатися співрозмовників – означає поводитися прохолодно, недружелюбно.

За даними етнопсихологічних спостережень, культури, які надають перевагу тісному контакту, в тому числі тактильному, в основному, розташовані у регіонах з теплим кліматом, а ті культури, де люди намагаються спілкуватися на відстані та менше стикатися фізично, знаходяться у холодному кліматі.

Мінливість культурних норм дотиків є однією з найхарактерніших рис такесичної поведінки людини. У відповідності з культурною традицією розповсюджені доторки (поцілунки, рукостискання, обійми і т.д.) можуть змінювати свій психологічний зміст.

В арабських країнах, Греції, подекуди в Китаї молоді й літні чоловіки ходять по вулиці, держачи один одного за руку, у той час коли подібна просторова поведінка між двома чоловіками згідно загальноєвропейських та північноамериканських культурних стереотипів неприпустима.

Як свідчать польові дослідження, у США вихідці з Азії ходять обіймаючись значно рідше, аніж латиноамериканці. У той час як для азіатських країн “неконтактність” дійсно є культурною нормою, нормативи північноамериканської культури, на думку дослідників, зміщуються у бік “контактності”. Так, порівняльне дослідження тактильних патернів Японії та США засвідчило, що кількість фізичних контактів між американцями у два рази перевищило кількість фізичних контактів між японцями.

Проте не слід занадто спрощувати проблему, об’єднуючи в одну групу усі культури, які гіпотетично вважаються “неконтактними” чи “контактними”. Систематичні польові дослідження американських вчених останнього часу доводять, що просуваючись із Центральної Америки у південному напрямку кількість привселюдних доторків та обіймів зменшується. Расові відмінності в невербальній поведінці зазнають певних трансформацій, оскільки етнічний склад населення США стає дедалі різнорідним. Дорослі афроамериканці встановлюють поміж собою більш суттєву міжособову дистанцію, аніж білі, проте кількість доторків у них більша.

Значення різного роду доторків визначається цілою низкою факторів. Воно залежить від того, якою частиною тіла здійснений дотик і якої частини тіла іншої людини торкнулися, якою була тривалість контакту, наскільки інтенсивним був тиск, чи супроводжувався контакт наступним рухом, чи відбувся дотик у присутності сторонніх осіб і яких саме, яким був стан і настрій партнерів у момент доторку і які їх відносини.

Соціально-психологічний зміст фізичних контактів для партнерів і спостерігачів буде визначатися також тим, хто з учасників першим простягнув руку, обійняв, поцілував, вдарив; посилюється чи згортається такесичний репертуар у змішаних за віком і статтю парах; з’являються ті ж самі елементи такесичної поведінки щодо всіх присутніх чи репертуар фізичних контактів змінюється у відповідності з типом стосунків учасників взаємодії; яка техніка виконання доторків, їх емоційна сила, фізична актив­ність. За даними параметрами рукостискання може бути охарактеризоване як: владне, дружнє, співчутливе, тепле, прохолодне, швидке, кріпке, в’яле, міцне, слабке і т.ін.; поцілунок: веселий, гіркий, дружній, підступний, підлий, пристрасний, швидкий, тривалий, дзвінкий, млявий і т.д.; обійми: братські, дружні, радісні, прохолодні, міцні, енергійні, ніжні, поривчасті і т.д.

Дотик припускає наявність між людьми певного зв’язку, із чого випливає, що реакції на фізичний контакт визначаються ступенем близькості взаємин з ініціатором дії. Д.Морріс ідентифікував дванадцять етапів кон­такту, які західні пари проходять аж до самого початку інтимних стосунків. Якийсь з цих етапів може випадати із процесу спілкування, але в цілому їхня послідовність у переважній більшості випадків саме така: 1) погляд – тіло; 2) погляд – погляд; 3) голос – голос; 4) рука – рука; 5) рука – плече; 6) рука – талія; 7) губи – губи; 8) голова – голова; 9) рука – тіло; 10) губи – груди; 11) рука – геніталії; 12) контакт геніталій.

У зв’язку з емоційною силою такесики, обумовленою тим, що вона обов’язково супроводжується порушенням недоторканості фізичного тіла людини, здавна в усіх культурах існують правила – кому до кого можна доторкатися і до якої саме частини тіла. М.Кнапп, узагальнивши ці дані, дійшов висновку, що в цілому до жінок доторкаються частіше, і самі вони торкаються інших частіше, ніж чоловіки; матері приторкаються до дітей частіше, ніж батьки; друзі протилежної статі торкаються один одного частіше, ніж друзі однієї статі. Ігнорування заборон на дотики в рамках куль­турної традиції призводить до формування утруднених форм спілкування, а в ряді випадків до ескалації інтенсивних фізичних контактів.

Патерни тактильних контактів на публіці можуть бути пов’язані з традиційним ставленням певної культури до агресії. Так, спеціальні спостереження за поведінкою тінейджерів у ресторанах “Макдональдс” у Парижі та Маямі, проведені Т. Філд, засвідчили, що американці рідше обіймають, цілують та погладжують один одного, проте частіше торкаються власних тіл, аніж їхні французькі однолітки. Американські підлітки рідше посилають за допомогою міміки позитивні сигнали, їхня поведінка частіше буває негативною. На думку дослідниці, тактильна депривація у дитячому і підлітковому віці є провідним фактором формування агресивних нахилів людини.

Порівняльно-культурні дослідження тактильної поведінки засвідчують, що латиноамериканці частіше використовують тактильну взаємодію в спілкуванні, аніж північноамериканці. Японці частіше спілкуються тактильно з особами своєї статі, а американці – протилежної, при цьому японські жінки більш схильні до тактильної взаємодії, аніж японські чоловіки. У культурах Середземномор’я, навпаки, тактильне спілкування більш притаманне чоловікам, аніж жінкам. Ці дані підтверджують думку про те, що в цілому далекосхідні культури є низькоконтактними, американська й північноєвропейські – середньоконтактними, а близькосхідні та середземноморські – висококонтактними.

Етносемантика національних жестів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етносемантика національних жестів

Для когось дуля – найширший жест

Євген Кащеєв

Питання семантики жестів стають особливо значущими при міжнаціональному спілкуванні. Помилки в інтерпретації відбуваються в основному при формальному збігу: подібному жесту надається те значення, яким він володіє у своїй культурі. Хрестоматійний приклад невірного тлумачення при формальному збігу жестів – діаметрально протилежний розподіл рухів голови в українців і болгар.

Нерідкі випадки, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків і італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не розчула сказаного.

Наведемо кілька прикладів розбіжності “українських” і “іноземних” жестів. Українці, росіяни, прощаючись, махають рукою (як, до речі, і люди інших національностей, наприклад англійці чи італійці), розвертаючи долоню від себе і розгойдуючи нею вперед і назад, тоді як англійці розгойдують нею з боку вбік, а італійці розвертають долоню до себе і розгойдують нею вперед та назад. Італійський жест по-українські означає “йдіть сюди”, тому легко зрозуміти, яким чином виникають непорозуміння.

Український школяр чи студент, що бажає виступити на занятті, піднімає руку, витягнувши кисть; у німців піднімають два пальці. Українські студенти, якщо хочуть виразити схвалення викладачу, що блискуче прочитав лекцію, починають аплодувати; західноєвропейські студенти в тій же ситуації стукають кістками пальців по столі. В Індії й у деяких інших азіатських країнах знайомі при зустрічі складають руки човником, притискаючи їх до грудей, і злегка схиляють уперед голову, а не вітаються за руку. Говорячи про себе, європеєць показує рукою на груди, а японець – на ніс. Китаєць чи японець, розповідаючи про своє нещастя, посміхається, щоб “слухачі не засмучувались”; у європейському культурному ареалі цього не роблять.

В Америці, Англії, Австралії та Новій Зеландії піднятий догори великий палець має три значення. Зазвичай він використовується під час голосування на дорозі, коли намагаються зловити подорожню машину. Друге значення – “все гаразд”, а от коли великий палець різко підносять догори, він стає образливим, вульгарним знаком. У деяких країнах, наприклад в Греції, такий жест означає “замовкни”, тому можна уявити собі стан американця, який намагається зловити подібним жестом автівку у грецькому місті. У Японії стиснутий кулак із відведеним великим пальцем – позначення наркомана, що курить опіум.

Піднятий догори великий палець має різні значення.

V – подібний знак пальцями дуже популярний у Великобританії та Австралії має також і образливе тлумачення. Під час Другої Світової війни Вінстон Черчиль популяризував цей знак для позначення перемоги, але для цього рука повернута до мовця. Якщо при цьому жесті рука повернута долонею до себе, то жест набуває образливого значення – “замовкни”. У більшості країн Європи, однак, V-жест у будь-якому разі означає „перемога”. У багатьох країнах цей знак ще означає цифру “2”.

Більшість людей знають жест Vпід двома значеннями: одне оптимітчне й тріумфальне, інше – образливе й непристойне.

Якщо в Голландії вам доведеться, покрутити вказівним пальцем біля скроні, натякаючи на чиєсь безглузде поводження, то вас не зрозуміють, тому що там це означає, що хтось дуже дотепно висловився. Говорячи про себе, європеєць вказує на груди рукою, а японець – на ніс. У деяких країнах Африки сміх – це показник подиву й навіть зніяковілості, і аж ніяк не прояв веселості. У Греції і Туреччині офіціанту не можна показувати два пальці (прохання принести дві кави) – це жорстока образа.

Досить часто схожі жести мають не тільки різне, але й прямо протилежне значення. Так, зробивши кільце великим і вказівним пальцями, американці повідомляють нам, що справи – о’кей. Цей жест у Японії використовують у розмові про гроші, а от у Франції, наприклад, він означає нуль, у Греції і на Сардинії цей же символ слугує знаком недбалості, а на Мальті їм характеризують людину нетрадиційної сексуальної орієнтації.

У Франції та Італії, якщо хтось вважає чиюсь ідею божевільної, виразно стукає по своїй голові, у свою чергу, німець, б’ючи себе долонею по чолу, цим говорить: “Ти збожеволів!”, а британець або іспанець цим самим жестом показує, як він задоволений собою. Якщо голландець, б’є себе по чолу й, випростовує вказівний палець нагору, це означає, що він гідно оцінив ваш розум. А от палець убік указує на те, що у вас не все гаразд з головою.

Досить емоційно виражають свої почуття французи. Коли француз у захваті від чогось, він з’єднує кінчики трьох пальців, зводить їх до вуст і, високо піднявши підборіддя, посилає в повітря ніжний поцілунок. Якщо ж він потирає вказівним пальцем ніс, то це означає попередження: “Тут щось не так, обережно, цим людям не можна довіряти”. Такого ж роду інформацію (остерігайтеся, поруч небезпека, вони щось замишляють) італійці передають, постукуючи вказівним пальцем по носу. У Голландії такий сигнал означає “я – п’яний чи ти п’яний”, у той же час в англійців він означає конспірацію і таємність.

Дуже характерний жест – рух пальця зі сторони убік – у США й в Італії означає легкий осуд чи погрозу, заклик прислухатися до того, що сказано, а в Голландії – відмова.