Розділ ІІ. Етнофізіогноміка

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІІ

Етнофізіогноміка

Переважна більшість досліджень з невербальної комунікації присвячені обличчю людини: тради­ційно вважається, що саме обличчя є головною складовою зовнішності, а його вираз грає найважливішу роль у спілкуванні людей. Обличчя часто метафоризують як книгу, яку можна читати, як дзеркало душі, як репре­зентанта всієї людини, як правду; а з іншого боку – як камуфляж душі, маску. Проте в реальності важливу інформацію про людину несе увесь ком­плекс сталих (фізіогноміка, індивідно-конституціональні характеристики), середньостійких (оформлення зовнішності: зачіска, косметика, прикраси, одяг) і динамічних проявів особистості (міміка, жести, рухова активність).

Людина народжується у світ як особливий, відмінний від усіх інших за багатьма тілесними ознаками індивід. Зазначивши своєрідну “екземпляр­ність” індивіда, соціальні науки, за словами П. С. Гуревича “звичайно відхо­дили далі, вважаючи, що розмірковувати про кров, про торс, про бороду суб’єкта не тільки не зовсім порядно, але й абсолютно ні до чого”.

У заломленні до предмета психологічної науки дослідження феноме­нології тіла задовольнялися до недавнього часу переважним чином даними традиційної психофізіології і психосоматики. 

Проте останнім часом різні аспекти тілесного буття людини стають не лише предметом природознавчого аналізу, але й філософських, соціологіч­них, етнографічних та соціально-психологічних досліджень.

Безперечною особливістю сприймання людиною світу є знання того, що людство існує у формі етносів чи народів. Представники однієї раси виразно усвідомлюють свою фізичну відмінність від іншої. Існує чимало візуальних відмінностей не тільки між європейцями, азіатами, африканцями, корінними американцями, мешканцями Океанії, але й поміж спорідненими антропологічними типами.

Порівняння як індивідів, так і народів проводиться головним чином за ступенем вираження в них тих чи інших рис або ознак. Але щоб порівняння було об’єктивним, треба постійно враховувати відносність будь-яких етно­психологічних характеристик. У людській свідомості змішуються біологічні причини різноманітності етносів з тими, які мають культурне походження. Форма губ, розріз очей, посмішка, лінія брів, які виникають як біологічні риси, поєднуються з тим, що з’являється на обличчі в результаті несвідомого наслідування оточуючим людям.

В етнічній антропології розроблена система об’єктивного визначення антропологічних типів людей. Вони визначаються за допомогою певних фізичних ознак: форми волосся, ступеня розвитку третинного волосяного покриву (вуса, борода), пігментації шкіри та волосся, пропорцій тіла, ваги, зросту, форми носа, довжини та ширини черепа, форми обличчя, а також даних про гени, групи крові, форми зубів, узорів на пальцях та ін.

Асоціативні портрети українців і росіян

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Асоціативні портрети українців і росіян

Всі люди поділяються на дві категорії: одним легше помічати відмінності, іншим схожість.

Френсіс Бекон

Першу наукову спробу опису українського антропологічного типу здій­снив на початку ХХ ст. Ф. К. Вовк. Він зазначав, що українці темноволосі, темноокі, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальні, порів­няно високоголові, вузьколиці, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками. Подальші дослідження вдосконалили цей портрет, додавши до нього чимало нових фарб.

Сучасні соціальні установки щодо соматологічних характеристик українців, відображення їх у суспільній свідомості народу намагався з’ясу­вати В. М. Бебик. Група вчених під його керівництвом здійснила опитування 5 тисяч киян з урахуванням таких соціально-демографічних параметрів як стать, вік, національність, освіта, соцільно-професійний статус.

Одержані результати дали можливість скласти «колективний портрет» сучасного українця. В уявленні більшості респондентів чоловіки-українці є середніми на зріст (75,4% опитаних), мають темне волосся (58,6%), карі очі (55,9%) і середню комплекцію (69,9%). Кожен п’ятий опитаний зазначив, що українці високі на зріст (20,7%) і лише 0,2% респондентів наділили їх низькорослістю.

Найбільше розбіжностей щодо кольору очей. Сіроокими визнали укра­їнців 17,8%, блакитноокими – 15,7%, а зеленоокими – 4,4% респондентів.

Схожа ситуація і з кольором волосся чоловіків: каштанове – 23,0%, руся­ве – 12,6%. Цікаво, що неукраїнці (60,4% респондентів-росіян і 75% євреїв) більшою мірою, ніж українці (56,9%) вважають останніх чорнявими.

Приблизно такі ж пропорції були зафіксовані й щодо жінок. Типовою українкою в стереотипному уявленні стала жінка середнього зросту (84,5%), брюнетка (52,6%) з карими очима (56,9%) і середньою статурою (55,1%). Разом з тим 28,6% опитаних схилялися до каштанового волосся, а 11,8% – русявого. Певна річ, знаючи неабиякі здібності жінок змінювати колір свого волосся, переоцінювати ці ознаки в жіночому фенотипі українського народу, очевидно, не варто. Типовим кольором райдужної оболонки ока 16,8% респондентів назвали голубий, 13,9% – сірий, а 5,4% – зелений.

Аналіз отриманих у цьому дослідженні показників дає можливість більш чітко з’ясувати певні статеві і національні відмінності в установках і стереотипах буденної свідомості населення. Так, респонденти-жінки, оціню­ючи фенотип українок, більшою мірою визнали останніх повними (34,3%), ніж респонденти-чоловіки (32,4%). Розбіжності за даним параметром порівняння у представників різних національностей такі: росіяни, котрі мешкають у Києві, вважають українських чоловіків більшою мірою повними (17,7%), ніж худими (0,4%); 31,25% євреїв-киян гадають, що українці – худі і стільки ж визнають їх повними. Характерно, що самі чоловіки-українці біль­шою мірою оцінюють себе худими (12,7%), ніж повними (9,6%). Розподіл опитаних за національністю на питання про ступінь повноти типової української жінки наступний: 29,0% українців, 44,8% росіян, 62,5% євреїв переконані, що вона вище середньої повноти.

Відомо, що сприймаючи інших людей і відтворюючи потім їх образ зовнішності, досліджувані виділяють перш за все зріст, колір очей і волосся, міміку, ніс, особливості тілобудови. Ці елементи є найбільш розпізнавально-значущими, вони виконують роль опорних ознак, з якими пов’язується подальший опис об’єкта сприймання. При створенні «словесних портретів» люди використовують численні мовні характеристики соматизмів (назв частин людського тіла), які мають своєрідне етнічне забарвлення.

Наявність національно-специфічних рис у сприйманні і описі зов­нішності людини підтверджують результати психолінгвістичного досліджен­ня Д. І.Терехової, спрямованого на вивчення універсального й специфічного в семантичних асоціаціях етнофорів українців і росіян у сприйнятті сома­тизмів.

Результати проведених нею асоціативних експериментів показали близькість асоціативних полів досліджуваної лексики в українській і російській мовах, а також їх відмінності. Виявлення найчастотніших асоціатів в описі обличчя людини дозволило скласти узагальнені портрети українця й росіянина. Так, обличчя в сприйнятті українця: гарне кругле обличчя, високий лоб, чорні брови, великі карі або голубі очі, довгі чорні вії, біла або смуглява шкіра, червоні щоки, прямий ніс, червоні повні губи, білі рівні зуби, гостре підборіддя, густе чорне або русяве волосся; обличчя в сприйнятті росіянина: красивое круглое или овальное лицо, высокий лоб, чёрные тонкие брови, большие голубые или карие глаза, длинные чёрные ресницы, нежная белая кожа, румяные щёки, прямой или курносый нос, полные или тонкие алые губы, белые ровные зубы, острый подбородок, русые или чёрные волосы.

При порівнянні асоціативних портретів слід відзначити що, по-перше, вони багато в чому схожі, по-друге, обидва більшою мірою зорієнтовані на ідеалізований образ людини.

Реципієнти обох груп начебто виявили одностайність, коли назвали найчастотнішим означенням до стимулу брови – чорні/чёрные. Але при зіставленні частот цих асоціатів (184 – в українській і 131 – у російській) помічаємо кількісну різницю, яка знаходить своє вираження в якісних відмінностях етнічних еталонів.

Як свідчить порівняння стереотипних реакцій, реципієнти двох груп віддають перевагу певному кольору очей: очі – карі (93), чорні (22); голубі (56), блакитні (25) / глаза – голубые (71), карие (59), або кольору волосся: волосся – чорне (68), русяве (52) / волосы – русые (49), светлые (33), чёрные (41). Саме ця незначна відмінність вказує на вияв у стереотипах національної специфіки.

Для українців більшою мірою, ніж для росіян, характерні емоційно-оцінні означення соматизмів, наприклад: шкіра – гладенька, брови – вузенькі, губи – пухкенькі, пальці – маленькі, худенькі, вузенькі.

Етнічний еталон зовнішності: портрет української дівчини.

Художник Василь Тропінін (1820).

Як засвідчують експериментальні дані, специфічні національні риси виявляються в низькочастотних асоціаціях, що перебувають на периферії асоціативних полів. Серед них можна назвати вуса – козацькі, плечи – бога­тырские, брови – соболиные, які пов’язані з фольклором та історією народу.

Стереотипність і високочастотність певних асоціацій на стимульні слова-соматизми пояснюється тим, що при сприйнятті наша свідомість виділяє і фіксує найяскравіші ознаки в зовнішності людини. Люди, характе­ризуючи особу, роблять вибір не з нескінченної більшості її нормативних властивостей, а з малої кількості ознак; при цьому вибирають найвідміннішу, те, чим людину означила природа.

Інший асоціативний експеримент, де реципієнтам було запропоновано складання чоловічого і жіночого словесного портретів, підтвердив тради­ційні уявлення про ідеальні образи краси різних статей. Так, у чоловіків відзначався високий зріст, міцна будова тіла, струнка постать. Жіночі образи характеризувалися реципієнтами обох груп як «красиві, стрункі, високі, ніжні, тендітні». Як зазначає дослідниця, охарактеризовані вони колоритніше й емоційніше, ніж чоловічі і за своєю суттю близькі до національних фольклорних образів.

Фольклорні образи російських дівчат у живописних творах

Івана Аргунова (1784) та Пилипа Будкіна (1848).

Особливо яскраво етнічна специфіка виявилась в реакціях-порівнян­нях, наприклад: очі – як зірочки, зорі, озера, терен, ягідки тернові, ніч, волошки, волошки в житі, криниці, ґудзики, намистинки / глаза – как озёра (глубокие, голубые, большие, тёмные), море, небо, звёзды, огонь; (испуган­ные, нежные, покорные, огромные), как у лани, серны, оленя.

Асоціації емпіричної повсякденної свідомості передають складний світ історичного відбиття людських сприйняттів і уявлень крізь досвід мате­ріального і духовного життя народу, оцінні уявлення пов’язуються із соціальними еталонами і стереотипами, які впливають на сприйняття світу даним етносом.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Той, хто не відрізняє нас від інших, паплюжить нас.

Жуль Гонкур

Обумовлені природою особливості зовнішності, які дозволяють відрізняти представників однієї етнічної спільноти від іншої і разом з тим дають можливість особам одного етносу ідентифікувати себе як представників однієї національно-історичної спільноти, складають психологічний образ “свого”. Цей образ як спосіб орієнтації серед людей різних національностей є структурним компонентом свідомості члена кожної національно-історичної спільноти. Психологічна настанова на позитивне сприймання “свого” призводить до того, що цей образ характеризується позитивною емоційною забарвленістю.

Процес формування етнічного образу зовнішності – складової і суттєвої частини образу людини – обумовлений соціально-історичними особливостями розвитку етносу, рівнем розвитку мислення, характерного для нього у той чи інший історичний період. Так, на думку дослідників середньовічна людина ще не розрізняє розманіття національних фізіономій своїх сусідів, вони зливаються для неї в один ворожий оскал. Для жителя домонгольської Русі, наприклад, образ чужинця, і літературний, і побутовий характеризувався перш за все надлишком тілесності, анормальністю плоті як знаку ворожості. А от ідеалізований, прикрашений образ “свого” втілює лише найпозитивніше.

Вихідні риси прототипових етнічних еталонів зовнішності наочно виявляються під час аналізу текстів літописів, легенд, казок, народних пісень і фразеології. В. М. Богуславський, проаналізувавши значний обсяг подібних текстів, виокремив такі визначальні еталонні ознаки, як богатирську будову, високий зріст, широкі плечі, значний об’єм тіла, його огрядність і міцність, велику фізичну силу. Збіжність багатьох ознак зовнішності у літописних описах і фольклорі дослідник пояснює “монументально-епічним стилем” зображення людини, який побутував у літературі аж до XVII ст. Процес зближення літератури з реальністю в рамках художньої прози поступово привносив нові риси до опису зовнішності людини. Образ зовнішності починає деталізуватися, проте ця деталізація до кінця ХІХ ст. співвідноситься з соціальним статусом людини, хоча при цьому починає враховуватися різноманітність і складність соціальних зв’язків та онтогенетична множин­ність типів привабливої зовнішності.

Загальний напрям розвитку прози з точки зору опису зовнішності людини, як зазначає В. М. Богуславський, вимальовується як складний процес соціальної типізації, узагальнення соціальної реальності у типізованих етнічних образах зовнішності, збільшення кількості наявних у літературі типів, поглиблення й деталізації соціально-типізованих образів за рахунок оціночних якостей і ознак, які раніше не входили в етнічний образ зовніш­ності. Традиційно усталені і закріплені у свідомості культурної спільності етнічні образи зовнішності поступово трансформуються, все більш і більш наближаючись до реальності, відображуючи її різноманітність, складність і неповторність індивідуального буття, окремої людини як особистості.

Етнічний образ зовнішності як феномен народної культури відіграє важливу роль у процесі спілкування. Цей феномен – складне концептуальне явище, що формується за зовнішніми (тими, що сприймаємо зором), фізичними та інтелектуальними ознаками, до яких долучається певний знаковий зміст.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Етнічний образ зовнішності – сукупність уявлень і асоціацій, що склалися історично і тому є достатньо стійкими. Вони відображають пізнавальний, соціальний і культурний досвід народу, включають також емоційний, прагматичний та естетичний аспекти його сприймання й оцінки.

Національно-культурна специфіка фразеологізмів, до яких психолінгвісти зараховують пласт стійких народних порівнянь, залишається актуальним питанням сучасного мовознавства. Дослідники вважають, що треба розрізняти національну і культурну специфіку стійких мовних одиниць.

Національна специфіка виявляється під час зіставлення різних мов. Вона зумовлена двома чинниками – об’єктивним та суб’єктивним. Об’єктивний полягає в природній і культурній реальності, що властива одному народу і якої нема в житті іншого. Суб’єктивний чинник полягає в довільному виборі, коли слова, що відображають одну й ту ж реальність, по-різному подані у фразеології різних мов. Культурну специфіку фразеологічних одиниць визначають її співвідношенням з елементами матеріальної чи духовної культури суспільства, його історії, вірувань, звичаїв, природно-географічного положення, в якому живе народ.

Стійкі народні порівняння як мовне вираження світогляду українського народу – цікавий матеріал для лінгвокраїнознавчих досліджень.

Голова. У порівняннях особливу увагу звертають на голову – її форму, зазвичай, вона кругла та велика. Голова асоціюється із предметами побуту: голова як виварка (макітра), головатий як чіп. Головату людину також порівнюють із совою та гарбузом: головатий як сова, голова як гарбуз.

Обличчя. Обличчя, як і голова, також є круглим. Людина “повновида”, «пиката», «круглолиця – виглядає як місяць уповні, пика як чавун (полумисок), круглий як яблочко. Обличчя має певний колір, який часто залежить від фізичного чи емоційного стану людини. Здорова людина, яка має білу, незасмаглу шкіру обличчя – білий як сметана (молоко, молоком улита), біленька як нитка (кров з молоком); чорнява або засмагла – іронічно – білий як арап (орап), чорний як циган; руда, веснянкувата – рябий як гороб’яче яйце. Людина, яка хворіє, має жовту шкіру – жовтий як віск (вощина), жовтенький як вощок, як у комині завуджений, дуже бліду – білий як полотно (папір, глина, крейда, коліно), блідий як стіна, побілів як хустка, як на дощі вимоклий. Худий, зблідлий від напливу емоцій – білий як смерть, виглядає як смерть (труп), поблід як труп, побілів як Пилат. Почервонілий, засоромлений – як огонь зайнявся, спалахнув як вогонь, побілів як вільхова довбня.

Дуже гарне, вродливе обличчя порівнювали із росою та водою – як із роси й води. Про людину з запухлим обличчям і хрипким голосом говорили: як під забором виспався, опух як бабак.

Брови і вуса. Брови і вуса найчастіше стають об’єктом порівняння уже сивими, порівнюються вони із молоком, голубом, снігом, інієм: сивий як молоко (голуб), білий як сніг (іній).

Очі. Про лупату людину говорять: вирячкуватий як жаба. Звертають увагу на погляд. Тупий, здивований – вип’яв очі неначе баньки, вилупив (витріщив) очі як жаба (баран на нові ворота, сова, індик, цибулі, чорт на фігуру, коза на різника); пронизливий – гляне мов окропом обпікає; сердитий – глянув мов жару сипнув; грізний – подивився як би батька убив; підозрілий – глипа як аллах на п’яницю; злодійкуватий – водить очима наче злодій по ярмарку; безпорадний, розгублений – водить очима як блудна вівця; переляканий – дивиться як босий на гадюку, про людину, яка має переляканий вигляд – виглядає як заєць у ступі (верші), виглядає як сам не свій.

Ніс. Ніс у порівняннях є круглим, великим: ніс як бульба (сокира, як за сім гривень сокира); гачкуватим – ніс як кочерга; опуклим – ніс як кушка. Характеристика носа є іронічною, над його формою і розміром найбільше насміхається народ.

Грузинський ніс як національне надбання.

Олександр Дюма одним іх героїв свого нариса про подорож до Грузії у 1853 році зробив грузинський… ніс. За словами французького письменника, грузини мають носи, яких немає в жодній країні світу: усі римські та німецькі носи, при зустрічі з грузинським, закопаються від сорому в землю.

Рот. Про широкороту людину говорили: писок як відси до Львова, а про губату – губи як вареники.

Зуби. Стійкі народні порівняння характеризують зуби як здорові, великі, гострі, білі: зуби як у коня (теслиці), зуби здорові як часник. Білизна зубів у народних порівняннях відображена зіставленням із овочами, молоком: зуби білі як ріпа (молоко).

Борода. Про бороду кажуть: борода як у владики, а сумління як у шибеника.

Волосся. Світле, сиве волосся описують, використовуючи порівняння: білий як сніг (лунь, іній, сметана, пух), побілів як молоко (як трава на морозі), сивий як циганський король (як молоко, голуб); чорне — чорний як галка (крук, циган). З іронією про руду дівчину говорили: чорнобрива як риже теля. Колір волосся людей зіставляли із забарвленням пташиного пір’я, шерсті тварин, явищами природи, продуктами харчування.

Хвилясте волосся людини порівнюють із зовнішнім виглядом барана: кучерявий як баран. Влучно висловлюються про негарну зачіску: у голові як чорт копійку шукав, як у дурного на хаті, волосся на голові як на чорту хата, розпатлана як овечка. Зовсім лиса людина асоціюється із макогоном, бубоном, коліном: лисий як макогін (бубон, коліно), облисів як макогін, голова як пляшка.

Шия. У народі про худошию, тонкошию людину говорили: шия як на мотузочці.

Руки. Дуже худі руки порівнюють із лопаточками для розмішування тіста – руки як кописточки.

Ноги. Довгі, худі, криві, товсті ноги у народі висміювали. Наприклад, про довгоногу людину говорили: довгоногий як журавель. Ноги зустрічаються великі: ноги як у поліського (курячого) злодія, нога як під дурним старцем (під тамбовським старцем); криві ноги порівнювали із гринджолами – як гринджоли; худі – як патички; товсті, опухлі – як кадовбята. Кульгаву людину порівнювали із нечистою силою – кривий як дідько.

Серед ознак, які засвідчує “Словник стійких народних порівнянь”, можна виокремити такі опозиції:

красивий / потворний

Зовнішній вигляд людини пов’язаний із сприйняттям таких понять, як врода (краса, привабливість) і неврода (потворність, миршавість, бридкість).

Дівчина дуже гарна (вродлива, ладна, брава, красна, цвітна, гожа, червона, хороша) сприймається українською національною свідомістю як щось недосяжне (як сонце, зіронька на небі), або пов’язане з тим прекрасним, що є у природі – гарна як квітка навесні (в полі, лузі), як чічка в городі, як маків цвіт, як мак городній, як квітка (гайова), як рожа, як маківка (ягідка, писанка, калина, весна, джерелянка, вітка, лебідка, кукла).

Дуже гарно одягнена дівчина – як лялька (лялечка), гожа як панна, гарна мов цариця; струнка – як липочка, гарна як лебідка, ладна як цвіріньок, примітна – цвітна як джерелянка, гарна, щиросердна – гожа як чиста вода; зграбна, невелика – гарна як печеричка. Про вродливу дівчину, що живе у невідповідному оточенні, кажуть: красується наче квітка на болоті, про милу, симпатичну – жартівливо: гарна як киця з бантиком.

Народний образ досконалої краси пов’язаний із певними діями: ладна як з воску виллята, красна як з каменя вибита, гарна мов змальована, як намальований.

Хлопець гарний на вроду: гарний як вогонь (іскра, сіно в годину); гарно вбраний – гарний як павич.

Невродливу, негарну людину порівнюють з неприємними природними чи надприродними об’єктами і створіннями. Наприклад, із деякими тваринами, птахами, плазунами: красива як вівця сива, гарний як пес базарний, хороший як собака на морозі, красива як свиня сива, хороша як свиня у порошу, скверна як свиня, виглядає як паця за сороківця, потний як баран, зачмоканий як мокра курка, вродлива як сова, гидкий як поплазка, а ще – як за кущ пелена. З іронією говорять – виглядає як Михайлове чудо, хорош як Бабин Ярош, хороший як Микитина свита навиворіт, ладна як із болота лялька, гарненький як у Петрівку яглиця, гарний як Панькові штани.

Дуже страшна людина – виглядає як холєра, як би з гака зірвався, як Борис-баборіз, потворна – страшний як атомна війна, як відьма, погана як ніч, красива як відьма з Лисої гори, бридкий як паплюга.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Зовнішність “ненормативної людини” може оцінюватися як відштовхуюча без конкретизації будь-яких певних недоліків. Об’єкт оцінки порівнюється з чимось неприємним. Наприклад, німецьке Dreckschwein (досл. Dreck – бруд, Schwein – свиня), російське грязная свинья, татарське сасы дуңгыз (досл. сасы – вонюча, дуңгыз – свиня); нім. Giftkröte (досл. Gift – отрута, Kröte – жаба), рос. гадюка, тат. зәhәр елан (досл. зәhәр – отруйна, вредная, елан – змія) тощо.

У наведених прикладах змія асоціюється з підступністю, жаба огидлива, вигляд свині викликає презирство своєю нечистоплотністю.

здоровий / хворий

Символом сили, міцності, здоров’я, насамперед, є тварини: дужий як ведмідь (слон, бугай, тур, віл), великий як ведмідь, здорова як корова, баба як тур, здоровий як бугай (бик, віл), виглядає як оґер, сильний як віл (лев), здоров як кінь, міцний (моцний) як кінь (медвідь), а ще сила асоціюється із рибою – дитиночка як линочок; із зброєю – баба як гармата; із будівлею – здоровий як сарай; із орлом – дужий як орел; народним героєм – дужий як Довбуш. Міць людини, особливо чоловіка, порівнюють з деякими рослинами: здоров (міцний) як дуб, жилавий як дубчак, здоров як горіх, здоровий як лузан (цвик), як пеньок. Із могутньою водою, сильним морозом порівнювали міцну, дужу, здорову людину: дужий як вода, росте як з води, дужий як мороз; про людину з міцним здоров’ям, яка прикидається хворобливою – слабий як учетверо (увосьмеро) мотуз (мотузок).

Про слабосилу, немічну, мляву людину кажуть: сильний як муха (комар), має моці як жаба в хвості, держиться як пісок на вилах, задужий як павутина, охлялу, безсилу – охляв як в дощ щеня, як би три доби не їв; охляв як циганська кобила; виснажену, втомлену, змарнілу, вимучену – як у диму буджений, як з хреста знятий, як із домовини встав, як вичавлений лимон, змотикав сі як кінь у кираті, наробився як кобила, виглядає як три дні не ївши (мара), як з глини зліплений, лежить як кулик після яйця, як з гробу встав.

Хвору, нещасну, схудлу людину порівнюють із тінню (марний як тінь), воском (жовтий як віск (вощина, вощок)), колодою(лежить як колода), динею(здоровий гий диня на морозі, виглядає як змерзла диня).

повний / худий

Ознаки тілобудови у народних порівняннях відображені в антонімічних парах високий/низький, повний/худий. Про людину, яка швидко, несподівано розтовстіла, говорили: обдувся як барило; про ситу, вгодовану дитину – гладкий як опецьок; про здорову товсту дівчину – дівка як муц, здорова як горохова копиця; про огрядну жінку – баба (груба) як фаса; про товсту, повільну людину – повертається як дрофа. Худенький як різницький стовпчик, круглий як ковбичка (галушка), котиться як баривка з іронією казали про товсту та кремезну людину і невеликого на зріст товстуна.

Американець Емануель Ябраух – найтовстіший атлет у світі – зовсім не комплексує з приводу власної ваги.

Ставлення до повної людини залежало від ставлення до неї самої, але в більшості випадків народ з посмішкою описував надмірну вгодованість: випас сі як бик, годований як пацюк, товстий як бодня (кабан, ведмідь, копиця), як кадовб, як копиця сіна, годований як на заріз, жирна (гладка) як піч, змарнів ніби має свинські сухоти, спасся як медвідь, гладкий як кабан (кіт, слимак), товстий як міх (чан), випас сі як пацюк, виглядає як пацюк годований, ситий як чабанський віл, гладкий мов печений.

Про надмірну худорлявість теж говорили з іронією: худий як шкапа (терниця, трясця), тонкий як гілляка (бадилина, чехоня, швабра), сухий як гілляка (скіпка, тріска, тарань, хрущ, драбина, кочерга, верства), перепався як скажена собака. Про худу, виснажену людину кажуть: худий як доска (дошка), як стиральна дошка, худий як смерть; дуже худу, бліду – як з того світа встав; худорляву, струнку – як хлудина; про дуже тонку в стані дівчину – тонка як нитка.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Етнолінгвістичне дослідження А.Г. Файзулліної засвідчило, що лексичні одиниці, що вказують на об’єм тіла людини складають найбільшу групу інвектив. Так, авторка виокремила 12 німецьких (Bierbauch, Dickbauch, Dickwanst, Fettkloß, Dicksack, Dicktuer, Fettbauch, Fettklumpen, Fettsack, Fettwanst, Fleischberg, Fleischerkloß), 11 татарських (бәрәңге корсак, дуңгыз түшкәсе, капкорсак, май баскан, май кисмәге, мичкә корсак, ит бүкәне, кышлау умарта, апара чиләге, буаз сыер, сыра мичкәсе) і 10 російських лайливих найменувань, що вказують на повноту людини (жиртрест, салохранилище, толстобрюхий, толстозадый, толстомордый, толстомясый, толстопуз, толсторожий, толсторылый, толстожопый). Усі без виключення наведені приклади із цих мов містять негативну оцінку, але німецька, російська і татарська мовні картини “малюють” різні образи товстунів.

Антонімічні лексичні одиниці до цього класу ( тобто “худий”) більш скромні, але також тяжіють до вираження різноманітної негативної оцінки. Наприклад, в німецькій мові: Knochengerüst (скелет), Klappergestell (вішалка), Gartenzwerg (чучело), Storchbein (журавель), Vogelscheuche (опудало городнє);

в російській мові: кожа да кости, страхолюд, страхоморда;

в татарській мові: как агач (досл. висохше дерево), коры сөяк (досл. голі кості), шыр сөяк (досл. одні кістки), кипкән таракан (досл. висохший тарган), кием элгече (досл. вішалка), бакча карачкысы (досл. опудало городнє), салам сыйрак (досл. соломяні ноги), торна сыйрак (досл. журавель), челән аяк (досл. чапля).

Із наведених прикладів зрозуміло, що німецька і татарська мовна свідомість однаково зневажливо іменує худих людей.

високий / низький

Більшість ознак зросту людини характеризують рослини і їхні елементи – особливо дерева: високий як тополя (хворостина, дуб), високий як дуб, довгий як хвоя. Високу людину порівнюють із драбиною, тичкою, жердиною, віхою, оборожиною, дзвіницею, телеграфним стовпом: довгий як тичка (віха, жердка, оборожина), високий як тика (жердина, драбина, дзвінниця, оборожина),як телеграфний стовп, здоровий як лут.

Китаєць Хі Шун – один з найвищих людей планети.

Для підкреслення дуже високого зросту в порівняннях використовували похідні прикметникові утворення від географічних назв: виріс як поліський злодій, є і традиційні для інших слов’янських народів, наприклад: високий як верства, як чугуївська верства, високий (довгий) мов пирятинська верства, як мальована верства; про високу на зріст, але нерозумну жінку казали: здорова як ногайська кобила; а ще – як на болоті ріс, як півтораївана (про дуже високу людину).

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Малий зріст рідко коли прямо висміювався, щоб не образити людину. Серед порівнянь є багато жартівливих: виріс як кіт навсидячки, як воша, великий як пес за ґрейцар на сидячи, дрібний як вівсик, низький як пуцвілок, як котячий недогризок.

У багатьох мовах спостерігається зневажливе ставлення, як до низькорослих, так і занадто високих людей. Наприклад, в німецькій мові Hopfenstange (каланча), Schreckschraube; в російській мові: от горшка три вершка, недомерок, маломерок, мелкокалиберный – долговязый, в татарській мові: бот буе (досл. до пояса), җирдән бер карыш (досл. вершок від землі), орчык буе (досл. висотою з веретено) – колга баганасы (каланча), торна сыйрак (журавель).

У народних порівняннях відображені негативні характеристики статури, непоказний вигляд людей згорблених: високий як дуга, скулений (зігнув сі) як гак, згорбив сі як дід столітній, скривився як кульбака, перегнувся як Орішкова хата, неприродно виструнчених: як аршин (кілок) проковтнув.

схожий / несхожий

Подібних людей порівнювали з воском, краплинами води: вилився як з воску, як би вилляв, як викапаний, як (наче) вилитий, як з ока викапав, якби з ока випав, як з ока викапаний, подібний як крапля води (дві краплі води). Про однакових людей говорили: як з однієї глини зліплені, наче на одному сукачі зсукані. Несхожість людей описують через порівняння цілком несхожих предметів, тварин, птахів, понять: наприклад, похожий як макогін на ночви, подібний як свиня на коня, похожий як сова на яструба, але найбільш виразними є порівняння, у яких зіставляється предмет побуту або свійська тварина із назвою релігійного поняття, назвою сучасного поняття: похожий як личак на реактивного літака, похожий як свиня на великий піст, подібні як гвіздок на панахиду.

пихатий / бундючний

Народна спостережливість дає змогу поєднати вигляд людини, її характерні риси, прояви поведінки з відповідними тваринами. Пихатість, бундючність приписують корові: пишається (чваниться) як корова в хомуті; кобилі: запишався як кобила до будяка, дере голову як попова (цісарська) кобила, киває головою як кобила гривою, чваниться наче тая кобила, що віз побила, жабі: надувся як жаба (ропуха), надувся як жаба на купині (пеньку), дметься як жаба в болоті (на лопуху), наприндився як жаба на призьбу; індику: надутий (надувся) як індик, ходить як індик переяслівський; зайцю: величається як заєць хвостом; кулику: надувся мов кулик на вітер; гусакові: гордий як гусак; гусці: несе голову високо як гуска; курці: надувся як квочка. Пихату людину порівнювали не тільки з тваринами, але й із іншими реаліями: надувся як йорж, (дується) надувся як лопух на огні (вогні), надутий як пухир (міхур), як пишної Явдохи ковток, сидить як турецька паша, надув сі як Мойса, як міх надутий (надиманий), роздувся як ковальський міх, сидить як на помості, величний як жидівський патинок, дметься (дується) як легке в борщі (горшку), неначе з неба звізди знімає, дує ся як гайно на морозі, як на вилах ходе, надувся як тісто на опарі (шкіра на вогні), гордиться як піп у вівтарі, завеличався як жид на родинах.

А ще про людину, яка поводиться пихато, казали: гнеться (шквереться, пнеться, дметься, надимається, вертиться, величається, крутиться, бодриться, бадьориться, жеться) як (мов) шкурат (шкураток, шкурлат) на вогні (огні, жару, жарках), надувся як шкурка на вогні. Гордовита, пихата людина – як вош: надувся як вош на мороз, надув (здув) сі як (гий) вош на морозі, а набундючена – як сова: виглядає як сова.

незграбний / зграбний

Вайлуватість, незграбність, повільність асоціюється із дикою твариною – ведмедем: як ведмідь, біжить як ведмідь, спішить (повертається, хуткий, проворний) як ведмідь за горобцями, швидкий (жвавий) як ведмідь до карит (за мухами, перепелицями, до перепелиць), а ще із пнем – повертається (спритний) як пень за гороб’ями (горобцями. Про неповоротку людину висловлювалися: повертається як віл; вайлувату – стрункий як міх.

Зграбну, невеличку дівчину порівнювали з грибом – гарна як печеричка.

охайний / неохайний (чистий / брудний)

Шанує український народ чистих, охайних в одязі, не любить брудних, неохайних. Брудна людина – це «умащена», «заталапана», «забовтана», «чорна», як вимащені болотом чи землею – чорт, дідько, марюка, сутана, свиня, порося: брудний як чорт, омалювався (заталапаний) як дідько, умастився як (наче) сутана (сотана в болото), як марюка, вробився (заробився) як чорт (біс), забовтався як бирька, вимащений (чистий) як порося, хороший (чистий) як свиня в дощ, сажею – як би з комина витяг, виглядає як коменяр.

Неохайна людина – як непріла лемішка, потний як баран, зачмоканий як мокра курка, виглядає як опуд, мов опудало, ходить як деркач, як чорт в боклазі, славна (гарна) як свиня в дощ, та ще й лінива людина – лежить як свиня в баюрі, виглянув як ведмідь з ґаври. Цікаво, що спостережливість українців поширюється не лише на свої реалії (білолиця як мазниця, чепурненька як мазничка), а й іронічно торкається інших націй (білий (чорний) мов (як) циганська литка, чистий як жидівський пантофель, білий як циганський сир, зателіпався як жид).

Багато порівнянь присвячено також одягу людини. Український народ висміює одяг пом’ятий (як псу з зубів виймив), обідраний (обдертий як циган, ходит як дід остатній, оббивсь як билина, виглядає як би з шибениці урвав, оббивсь як крем’ях), неохайний (підтикана як віник з дерези, як баба Глинянка, як Дунька з бомбоскладу), недоладний і незвичайний (убрався (прибравсь) як чорт на утреню (водохрище), виступає як чапля в пантофлях, красива як свиня в коралях, вбрався як чорт у вершу, нарядився як піп в рясу), незугарний (вбрався як чорт (марасуда), вирядилася як свиня в наритники, нарядилась як теля в мішку, впуталась як Настя в лапті, вирядилась як сліпа на ордань. Святковий одяг викликав у людей радість, похвалу (як лялька, лялечка), легкий гумор: вирядився (чепуриться) як на весілля, вирядили як старшу дружку, убрався як піп на утреню, прибрався як піп на службу, прибравсь як чорт до утрені, блищить як нова копійка, убрали як на смерть, гладкий як вилизаний (би корова облизала), прибравсь як алілуйко на утреню. Химерний смак жінки в одязі осуджували словами: прибралась як бура на сабаш або виглядає як мара.

Прихована іронія простежується в антонімічній парі «личить/не личить». Із значенням «не личить, не пасує» (про невідповідно одягнену людину), «зовсім не личить» подано порівняння з початковими словами «пасує», «личить», «йде», «пристало», а далі – з абсолютно невідповідними, зовсім несподівано поєднаними речами, як от: личить як свині сідло (зонтик, хомут, пристало як свині наритники, (хороше) як свиня (свині) в коралях, пасує як свині намисто (в дощ, ярмі), як свиня (свині) під зонтиком (лопухом), личить (пасує, пристало, іде) як корові (свині) сідло, як на корову сідло, пасує як волам карита, вдав сі (пасує, пристав, пристало, притуляється) як горбатий (горбатому) до стіни. Порівняння гарно як Насті в постолах містить жіноче ім’я, яке, мабуть, було символічне для певної групи людей.

У проаналізованих прикладах є багато слів, які належать до українських побутових назв, а також назв релігійних обрядів, свят, власних назв – жіночих імен. Інтернаціональними є хіба що порівняння для людей, які на собі одягу не мають, як от: голий як мати (на світ) народила, як Адам і Єва. Про людину, яка зовсім не має взуття, кажуть: босий як пан пес.

колірна ознака

У складі стійких народних порівнянь трапляються кольороназви: білий, білий як коліно (папір, смерть, полотно, глина, стіна), блідий (побілів) як стіна, біленька як нитка, біла як молоко (молоком улита), поблід як полотно; чорний: чорний як циган (галка, крук, земля); сивий: сивий як молоко(голуб, циганський король); (білий як (мов) іній (сніг, пух, лунь, крейда, сметана), побілів як трава на морозі (молоко) – про сиву людину); червоний: червоний як кат (про людину вбрану в одяг червоного кольору), (скраснів як іскра, спалахнув як вогонь, побілів як вільхова довбня – почервонів); жовтий: жовтий як вощина, жовтенький як вощок; рудий: рябий як гороб’яче яйце, чорноброва як риже теля; синій: синій (посинів) як той (курячий) пуп, посинів як печінка (жаба); зелений: позеленів як пуп.

мокрий / замерзлий

На зовнішній вигляд людини впливали такі природні чинники, як мороз, сніг, дощ. Людина, яка змокла, насамперед асоціюється із тваринами: обмок як вовк (шуляк), змокнув як вовк, мокрий як жаба (миш, кіт, курка), обмоклий як курка, а ще – мокрий як зюзя (хлющ, флік). Про дуже замерзлу людину казали: змерз як березова брунька, змерз як качан (кочан), холодний як крига, загрівся (нагрівся) як циган у в’ятері (в неретку, під ятером), синій (посинів) як той (курячий) пуп, позеленів як пуп, посинів як печінка. Закоцюблу, перемерзлу людину порівнювали із жабою, мухою, куркою, собакою, хортом, щеням, цуциком: холодний (посинів) як жаба, змерз як муха в зимі (курка на дощ),змерз (обмерз) як собака (пес) взимку, труситься як Сірко в дощ (мокре щеня), дриготить як зимою хорт, замерз (змерз) як (голодний) цуцик.

Аналізовані стійкі народні порівняння характеризують такі ознаки, як колір, форму, якість, розмір. Яскраво і повно народ описує красу та потворність зовнішності людини, що засвідчено найбільшою кількістю порівнянь. Серед інших ознак – колірну ознаку частіше містять порівняння з назвами тварин, птахів, рослин, предметів. Менш продуктивним типом означень на позначення кольору є зіставлення з назвами людей, абстрактними поняттями. Зовнішній вигляд людини найкраще описувати через характеристику її частин тіла. Серед соматизмів найбільш часто натрапляємо на опис голови, волосся, обличчя. Стійкі народні сполуки характеризують як позитивні, так і негативні ознаки зовнішності, але більше засвідчено негативних. Проте більша частина порівнянь із негативним значенням звучить з легкою іронією, позначена народним гумором, що свідчить про незлобливість українців, їх добродушність, толерантність.

Звичайно, український народ хоче бачити ідеал людини – і фізичний, і духовний. Тому й так ніжно опоетизовує дівочу вроду, струнку поставу, ясні очі, рум’яні щічки, білу шкіру, чорні коси, юнацьку силу, здоров’я, міцний дух. Деякі порівняння виростають до символів, наприклад: гарна як калина, очі як терен, як з горіха зерня та ін.

Аналіз семантичних типів об’єктів порівнянь свідчить про надзвичайну різноманітність асоціацій і паралелей, які виникають в українського народу при описі зовнішнього вигляду людини. Формування уявлень про зовнішність людини відбувається під впливом реалій навколишнього світу, характерних для певної території і культури.

Щодо суб’єктів порівняння, не можна стверджувати, які саме частини людської зовнішності є у складі порівнянь найчастіше. Однаково представлені загальний зовнішній вигляд (краса, статура, зріст, тілобудова та ін.) і окремі соматизми (голова, руки, ноги тощо).

Більшість порівнянь, в яких описано зовнішній вигляд, відображають певну опозицію: гарний/негарний; охайний/неохайний; схожий/несхожий, високий/низький; повний/худий та ін. При цьому український народ виявляє велику спостережливість, обираючи об’єкт для зіставлення у навколишньому рослинному і тваринному світі, особливо серед свійських тварин, предметів побуту, знарядь праці.

Велика увага зосереджена на обличчі, але якщо волосся, очі, губи описують мило, приємно, то більшість інших частин обличчя – жартівливо й іронічно саме через їх неправильну, недосконалу форму. Водночас простежується тактовність в означенні багатьох негативних проявів зовнішності. Сама ж людина крізь призму порівнянь є частиною великої і різноманітної образної картини світу, створеної українським народом.

Антропологічні стереотипи та фізіогномічні «ключі»

© Микола Махній

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Антропологічні стереотипи та фізіогномічні «ключі»

Велич нації має вміститися в кожному її представникові.

Станіслав Ежи Лец

Хоча люди не відчувають труднощів, розрізнюючи індивідів спорід­нених етносів, представники інших рас «всі виглядають на одне обличчя». За даними досліджень американських психологів, упізнати обличчя людини іншої раси ми можемо лише у 50% випадків. Так, відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, фактурі волосся між європейцями і африканцями здаються настільки значними, що індивідуальні відмінності всередині цих груп можуть випадати з-під уваги стороннього спостерігача. Ця особливість сприймання спричинює виникнення антропо­логічних стереотипів.

Звичайно, існують буденні уявлення про типову зовнішність того або іншого народу (швед – крупний блакитноокий блондин, а грузин – рухливий брюнет з «орлиним» носом), однак вони не можуть бути перенесені на всіх членів тієї чи іншої спільноти. В результаті міжособистісного спілкування зі «своїми» індивід поступово звикає до сприймання певного типу зовнішності. Звикання переходить у схвалення, заохочення схожості, на основі якого формується почуття співпричетності. Таким чином, порівняння неусвідом­лено призводить до оцінювання, і несхожість викликає зовнішньо немотиво­ване відчуження. Саме так виникають зневажливі прізвиська типу «косоокі», «чурки», «чорномазі» або «червоношкірі». Носій інших антропологічних ознак «нам» здається «невродливим», тому що «у нас», наприклад, більш широкий розріз очей або світліша шкіра.

Рекламний плакат, який позиціонує унікальний “перетин культур”. Розріз очей – головна зовнішня відмінність європейської та азіатської рас. Європеєць та азіатка – персонажі, які символізують дві великі культури, – намагаються “змінити” свій погляд, щоб зрозуміти один одного.

За даними З.В. Сікевич, яка вивчала національну самосвідомість росіян, антропологічні характеристики як визначник приналежності до “своєї” групи для респондентів виявилися практично не значущими (2,7 %), що опосеред­ковано підтверджує той факт, що на рівні повсякденного сприймання певні особливості “рідної зовнішності” не ідентифікуються зовсім, у той же час майже половина опитаних (48,7 %) фіксує “несимпатичну” зовнішність чужинців, яка стає для них визначальним критерієм диференціації. Хоча відрізнити окремі народи Кавказу і Середньої Азії за антропологічними ознаками переважна більшість росіян не в змозі.

В Росії навіть побутує стале словосполучення “лице кавказької національності”. При цьому мало хто замислюється, що воно принижує давні й досить різні народи Кавказу, на яких наклеїли загальний негативно забарвлений ярлик.

Обличчя “кавказької національності” у ХІХ столітті:

1. Черкес, 2. Мінгрел, 3. Ногаєць, 4. Грузин, 5. Армянін, 6. Лезгін, 7. Терський козак.

В кожній етнокультурі є специфічні засоби, своєрідні “ключі” для “прочитування” зовнішності іншої людини з одночасною або наступною інтерпретацією і оцінкою її як особистості. Ці “ключі” достатньо ефективні, коли “додаються” до представників тієї ж самої культури, тобто дозволяють досить швидко, часом автоматично, і разом з тим доволі адекватно сприймати іншу людину. Але ці ж самі засоби можуть виявитися цілком неадекватними і недостатніми при сприйманні представників інших етносів, причому чим значніші відмінності між культурами, тим у меншій мірі придатні “ключі” однієї культури задля згорнутого і автоматичного прочитування представ­ників іншої. Саме цим, можна пояснити величезну недиференційованість сприймання і запам’ятовування представників інших етносів, коли люди з віддалених культур навіть у суто зовнішньому плані здаються досить схожими один на одного, аж до ілюзії повної ідентичності.

У психології вже висловлювалася думка про те, що ці “ключі” форму­ються в онтогенезі у процесі активного засвоювання культурно-історичного досвіду народу, зафіксованого в традиціях, звичаях, фольклорі і т.ін. Так, експерименти, проведені В.С. Агеєвим, показали залежність оціноч­них компонентів у міжособистісній перцепції від таких складових елементів етнічної культури, як фізіогномічні прислів’я і прикмети. Факт наявності в одній культурі і відсутності в іншій певних фізіогномічних уявлень обумов­лює виникнення принципових кількісних і якісних відмінностей у сприй­манні одних і тих же соціальних об’єктів представниками різних культур.

На думку В.С. Агеєва, механізм фізіогномічної редукції – себто процес вияву особистісних якостей за зовнішністю людини – є одним із базових механізмів взаєморозуміння людей у процесі спілкування. Він має важливе (і в еволюційному, і в соціальному плані) пристосувальне значення. На його основі в подальшому надбудовуються інші, більш складні і витончені механізми взаєморозуміння, наприклад такі, як ідентифікація, рефлексія, емпатія та ін.

Нещодавні дослідження британських психологів (Університет Глазго) довели, що під час сприймання обличчя іншої людини білошкірі європейці та жовтошкірі азіати використовують кардинально різні стратегії. Спеціальний прилад, який дозволяв відслідкувати траєкторію руху очей зафіксував, що європейці переважно роздивлялися очі і рот, виокремлюючи деякі особливості обличчя, в той час як азіати дивилися, переважно, по центру – у ділянку носа. Це надавало їм можливість сприймати обличчя в цілому, загальним планом. На думку дослідників, подібні відмінності не є генетичними, а формуються на основі соціального досвіду, що набувається у певному етнокультурному оточенні. Таке припущення підтверджується і даними про те, що стратегії сприймання у народжених в Британії китайців ближче до європейських, аніж до азіатських.

Отож, ускладнення міжособової комунікації між різними расами виникає через різне сприймання міміки співрозмовника. Виразна міміка в азіатських культурах вважається непристойною, а дуже яскравий вияв емоцій – ознака невихованості. Азіати привчені тримати переживання глибоко в собі, тому китайці й корейці досить рідко виявляють свої почуття через міміку обличчя. Проте багато що мимоволі видає погляд. Тому, щоб зрозуміти один одного, азіати перш за все дивляться на очі. В Європі ж, навпаки, вміння демонструвати свої емоції мімічно вважається нормою. Європейці у першу чергу дивляться на найбільш рухливу і залежну від настрою частину обличчя – на губи.

Саме тому у спілкуванні представників азіатської і європейської культур виникають комунікативні бар’єри. На особливості міміки накладають відбиток культурологічні, соціальні та етичні чинники. Невербальне спілкування між людьми влаштоване значно складніше, аніж вважалося раніше.

З психосемантичної точки зору тілесний вигляд людини виступає для суб’єкта сприймання як деякий знак, текст, котрий несе певну інформацію про властивості об’єкта сприймання. «Зчитування» цієї інформації відбувається у відповідності з установками, диспозиціями, ціннісними орієнтаціями суб’єкта сприймання, індивідуалізованими у процесі розвитку символами, уявленнями і образами, в яких культура сприймає, оцінює, осмислює і нормує зовнішність індивіда і які можна визначити як тілесний символізм.