Розділ ІІІ. Етносемантика тілесних символів і ритуалів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІІІ

Етносемантика тілесних символів і ритуалів

Тілесна символіка об’єднує досить велику сукуп­ність символів, що пов’язані з будовою, зовнішніми особливостями люд­ського тіла та його виражальними рухами. Під тілесними ритуалами ми розуміємо певні стилізовані дії безпо­середньо з тілом людини, що передбачаються традицією і здійснюються з метою досягнення символічної зміни ситуації. Серед них можна виокремити ті, що пов’язані із зміною зовнішнього вигляду: пострижини, гоління, обрізання, татуювання, пірсинг, скарифікація, численні традиційні соматичні модифікації тощо.

Розмаїття символів, уявлень, образів, які складають основу тілесного символізму, обумовлюється історичним шляхом розвитку кожного суспіль­ства, особливостями ментальності окремих етносів.

Не заглиблюючись у питання походження тілесної символіки, відзначимо, що вже у первісну добу людська соматика стає основою для створення образів, знаків, символів, уявлень. Найдавніші повір’я про образ людського тіла виявляють його у полоні анімістичного світогляду, тотемізму, фетишизму, обрядів та звичаїв язичництва.

Стародавні міфології наділяють перших істот лякаючим зовнішнім виглядом, анатомічною і фізіологічною надлишковістю. Типовий приклад – першолюдина давньоіндійських переказів Пуруша. Він тисячоголовий, тисячоокий, тисячоногий, покриває усю землю. Коли хаос приборкується, то першотіло розбирається як будівельний матеріал. Із розуму Пуруши з’являється місяць, із ока – сонце, із рота – вогонь, із дихання виник вітер, із пупа – повітря, голова утворила собою небо, вуха перетворилися в частини світу, а ноги стали землею. Подібні уявлення про всесвіт у певній мірі відображають спроби міфологічної свідомості поєднати розрізнені і часом полярні якості та характеристики космосу, наочно уявивши його у вигляді величезного антропоморфного персонажа. Аналогічні уявлення відображені у давніх китайських, єгипетських, грецьких, скандинавських джерелах. Недарма в науковій літературі неодноразово висловлювалася думка про їхню генетичну спорідненість.

Давньоруські перекази про всесвіт створений «від Адама», знаходять аналогію в європейських християнських легендах середньовіччя, які розпо­відають, як із тіла біблійного першопредка виникла земля, із крові – море, із кісток – каміння, із волосся – трава. Ці перекази, напевно, беруть початок в загальній апокрифічній традиції, яка у свою чергу пов’язана зі стародавніми іудейськими оповідями.

Багато прикладів із різних цивілізацій і різних епох свідчать про універсальність символу Космічної Людини. У західній цивілізації Космічна Людина ототожнювалася, головним чином, з Христом, на сході – з Кришною або Буддою. У Старому Завіті цей же образ постає в якості Сина людського, а пізніше, у єврейській каббалі він названий Адамом Кадмоном. Деякі релігійні течії пізнього античного періоду називали його просто Антропосом, що в перекладі з грецької означає «людина». Ці факти наводять на думку про те, що «константна символіка» – не плід уявлення психоаналітиків. Її потрібно вивчати в контексті проблеми «універсальної мови несвідомого».

Образ Космічної Людини, на думку психоаналітиків, присутній у свідо­мості людини як своєрідний символ, що вказує на величну таїну про сенс людського існування. Вся внутрішня психічна реальність кожного індивіду­ума в кінцевому рахунку орієнтована на цей архетипічний символ Самості.

Уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості. Сформувавшись у прадавні часи і в тому чи іншому вигляді зустрічаючись в різних культурах, вони стали основою для виникнення антропотомічної символіки.

Етнокультурна специфіка соматичних модифікацій

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнокультурна специфіка соматичних модифікацій

Людина безперервно змінюється, людство ж залишається тим самим.

Габріель Лауб

У культурі будь-якого народу тілесність утворює особливу ціннісно-символічну сферу, яка стає одночасно універсальною й специфічною для різних етносів. Проте впродовж сторіч під впливом суспільно-історичних процесів цінність окремих тілесних якостей могла змінюватися. Стародавні елліни, наприклад, створили культ людського тіла. Вони славили його прекрасні риси, захоплюючись цим дивним витвором природи, вважали навіть пересудливим брити бороду, бо природа створила людину з бородою, і в цьому теж виявилася її незаперечна мудрість.

Лише з часу македонського володарювання прижився обряд гоління. Поголивши собі бороду, Олександр започаткував тривалий період безбородості у греко-римському світі, що, можливо, було викликано бажанням, щоб його вічно-молода зовнішність асоціювалася у всіх з богами. У давньогрецькому суспільстві відростити бороду означало покласти край тому стану, коли хлопчик на законних підставах міг стати об’єктом сексуальних домагань з боку старших .

Приблизно в 330 року до Різдва Христова греки й римляни перейняли єгипетський метод гоління за допомогою бронзових шкребків. Воїни голили не тільки бороди, але й волосся на голові, щоб вороги не могли за нього вхопитися. Відтоді неголені дикі народи стали називати “варварами”, від латинського слова “barba” – борода.

На відміну від еллінів, серед інших етнічних груп здавна були поширені різноманітні практики деформації тіла.

М.Л. Бутовська, досліджуючи невербальну комунікацію, розглядає соматичні модифікації як “компонент естетичних стереотипів”. В цілому штучні зміни тіла досит рідко розглядалися в контексті невербального спілкування, незважаючи на те, що тематиці мови тіла присвячено чимало наукових і науково-популярних праць. Тим важливіше, що в своїй роботі М.Л. Бутовська відзначила той факт, що “певним чином оформлена тілесність слугує для розрізнення своїх і чужих членів племені”.

Тема соматичних модифікацій зачіпається і у зв’язку з гендерними дослідженнями, тіт вони розглядаються як “соціокультурна маніпуляція, яка призводить не лише до фізичного визначення статі, але й до соціального”.

Так, антропологам добре відомі деформації черепа, якому залежно від традиційних уподобань ще в ранньому дитинстві надавалася певна форма. Зокрема, у таджиків і дагестанців красивою вважалася кругла голова й існували спеціальні пристрої для втілення цих уподобань. У таджиків для цього слугувала традиційна колиска – «гавора», у верхній частині заповне­ного просом тюфячка якої, тобто там, де міститься голова дитини, робили спеціальне заглиблення. Це надавало їй круглої, брахіцефальної форми. У дагестанців такої мети досягали за допомогою спеціальної шкіряної пов’язки (зараз її роблять із тканини). Голову новонародженого перев’язували по чолу такою пов’язкою і носили до 1-2 років.

Плоска форма черепа була поширеною в Лівані, що, як вважається, було пов’язано з тугим сповиванням і нерухомістю голови, постійним лежанням на спині. У деяких народів Меланезії перевага надавалася конусоподібній формі голови. Так, у південній частині острова Малекула для цього використову­вали чорну фарбу з обпаленого плода дерева “нааі молеі”, якою фарбували голову дитини, плетену конічну шапочку і мотузку з кори дерева “німангар”. Практично одразу після пологів подрібнювали паростки певного сорту бана­на і цією масою обмазували голову дитини для більш щільного прилягання шапочки, потім зверху натягали шапку й туго обв’язували її мотузкою.

Крім деформації черепа у деяких народів практикувалась деформація інших частин тіла. Серед деяких африканських та азіатських племен, наприклад, досі побутує звичай надівання на шию дитини металевих кілець, так що шия витягується і вже не може утримуватися без них.

Так росте шия у жінок племені падонг (Таїланд).

Ці жінки носять на шиї численні металеві кільця, які збільшують її довжину. Вага кілець з часом досягає 10 кг і більше. З роками під їхньою вагою плечі просідають, і шия візуально витягується.

У Китаї колись стопи дівчаток замикали у спеціальні колодки – таким чином намагалися досягти витонченості жіночої ніжки у відповідності з тогочасним ідеалом краси. У японок під час другої світової війни в образі тіла майже знецінились перса, натомість ідеальною вважалися плоскі груді (жінки носили чоловічу військову форму). Однак після війни під впливом західної культури образ тіла радикально змінився, і в 50-ті роки японські жінки намагалися мати груді “голлівудських” розмірів. Протягом 1990-х років розмір грудей, який вважається соціально схвальним у багатьох культурах, знову значно зріс. Для жінок великі груди пов’язуються із чималою кількістю позитивних характеристик. Зокрема, таких, як успіх, популярність, сексуальна активність, довіра, високий рівень інтелекту. Саме тому збільшується кількість жінок, які вдаються до хірургічного втручання та отримують грудні імплантанти. А от жінки з ефіопських племен під назвою сурма і мурсі до сьогодення розтягують губи спеціальними глиняними пластинами. Вони розпочинають їх вставляти за рік до весілля, щоб надати нареченій привабливішого вигляду. Остаточний розмір пластин (іноді до 15 сантиметрів у діаметрі) залежить від кількості худоби, яку наречений віддав батькам нареченої.

Ефіопські жінки із племен сурма і мурсі із традиційними прикрасами – губними дисками.

Тема “доробляння” недосконалого дитячого тіла представлена в українській ритуально-обрядовій практиці. Тіло дитини після народження в народній традиції вважали м’яким, недоробленим, його “доліплювали”, заокруглюючи голівку, виправляючи носик і вушка, вирівнюючи ротик, ручки і ніжки, “правили”. Уповивали дитину зокрема і для того, аби надати тілові правильних, себто функціональних форм – дієздатних рук, ніг і статевих органів. Увага до тіла загострювалася на всіх вікових етапах. У дитячому віці допильновувався правильний розвиток не тільки форм, але й моторики тіла (втім, форма і дія розглядалися як взаємопов’язані). Традиційні способи назв маленьких дітей зазвичай акцентували увагу на їх тілесних уміннях – сидун, плазун, дибунець тощо.

Зачіски, бороди і вуса: кроскультурні відмінності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Зачіски, бороди і вуса: кроскультурні відмінності

Вивчаючи фольклорну творчість, обряди і звичаї будь-якого народу можна виявити як схожість, так і відмінність у трактуванні символіки окремих елементів людського тіла. Проведений нами контент-аналіз наявних фольклорно-етнографічних матеріалів дозволив з’ясувати в найголовніших рисах зміст української антропотомічної символіки і стереотипів інтерпре­тації особистості за зовнішністю.

В українській етнокультурі палітра тілесних символів і ритуалів надзви­чайно різноманітна. Вона знайшла своє відображення у різних звичаях, фольклорі, художній творчості, приватному житті людей. Навіть такий елемент зовнішності як відрощений чуб, що так полюблявся українцями, став приводом для виникнення екзоетноніма «хохол«. У відповідь, великоросів називали «кацапами«, бо в уяві українця борода «як у цапа» досить тривалий час була характеристичною ознакою росіян. Подібні культурно-антропо­логічні відмінності народів ставали основою для виникнення етнічних стереотипів.

Розмаїтий комплекс символів і ритуалів був і залишається одним із механізмів акумуляції, збереження й передачі етнокультурної інформації між поколіннями. Регулювання цієї інформації відбувається за допомогою етнічних стереотипів – усталених форм поведінки етносу, що виявляються насамперед у найчастіше повторюваних ритуалах. При цьому регулюється не лише рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь іноетнічних запозичень. Цей механізм не може допустити того, щоб у структурі етносу переважали чужорідні компоненти, а із запозичених такі, що не сприймаються як свої, національні.

Так, антиритуалістичний характер мала реформаторська діяльність російського царя Петра І в сфері повсякденної культури і побуту, де він намагався призвичаїти своїх підданих до європейського етикету, іншоетнічних ритуалів. В рамках зазначеної теми згадаймо хоча б його новацію обов’язкового гоління бороди, запроваджену для дворян і військових, яка викликала соціальний протест, бо руйнувала звичні стереотипи.

Представники інших станів населення хоча і могли носити бороду, але за такий дозвіл з найбільш заможних брався внесок, свідченням про сплату якого був спеціальний жетон з написом: «За бороду гроші узяті». Про «драматизм» ситуації, що виникла у зв’язку з нововведенням, свідчить спеціальний твір про бородогоління відомого церковного діяча Д. Туптали, де доводилось, що гоління борід не становить гріха, що марно боятися голити бороду, гадаючи, ніби цим спотворюється образ і подоба Божі, адже вони зовсім не в тілі, а в душі. Петро І здобув у нього підтримку своїм реформаторським планам у цьому відношенні. На думку істориків, Д. Туптало не міг поділяти прихильності великоросів до борід, оскільки народився на Україні, де козаки давно вже голили бороди і де цей звичай ставав усенародним.

Відомо, що серед обрядів ініціації ще за часів Гетьманщини в Україні побутував ритуал першого гоління бороди, що відбувався по досягненню юнаком шістнадцятиліття. Цей акт символізував перехід від юнацтва до стану дорослого чоловіка. Як правило лише після цього ритуалу парубок мав повне право пускатися до любощів з дівчатами. За козацькими традиціями бороду голили, а вуса залишали і плекали їх. Звичай голити і бороду і вуса з’явився з 1848 року на західноукраїнських землях (після звільнення селян від панщини в Австрії), щоб тим виявити свою вірність австрійському монарху.

Дівчата коси вирощували, а запорожці чуприни

Під впливом історичних умов тілесна символіка іноді отримувала нову інтерпретацію змісту. Запорізькі козаки, наприклад, вимислили собі чуприну-оселедець. Прихильники монгольської версії походження його («хох-оол» – син неба), твердять, що то матеріальний знак зв’язку з горішнім світом предків. Інші дослідники припускають, що вступ до січового братства прирівнювався до постригу у військове чернецтво з обов’язковим зреченням багатьох принад і переваг мирного хліборобського стану. Цілком імовірно, що акт цей супроводжувався відповідною церемонією, схожою на монастир­ський постриг, коли новак прощався з чубом і набував віднині права викохувати запорізьку чуприну.

Довгий оселедець ставав прикметою справжнього козака, що вже бував у походах на відміну від молодих козаків, що ще не «нюхали пороху». Коли в розпалі бою чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався і від того обличчя козака робилося дико-величним і войовничим. Ця прикраса буйних лицарських голів стає символом това­риської вірності, бойової сили і непохитності козацтва. Як усі відзнаки й нагороди (шаблі, шпаги, ордени та ін.) носили зліва, то й оселедець неодмінно висів за лівим вухом.

Отже, такі характерні елементи зовнішності як певна зачіска, наявність або відсутність у чоловіків бороди чи вусів виконують різні функції, в тому числі і етнопсихологічні. Про це свідчать зокрема і емпіричні дані, отримані Т.В. Івановою в ході вивчення етнічних стереотипів за допомогою проективних малюнків. Так, окремі елементи оформлення зовнішнього вигляду найбільш типового образу росіянина містили зображення широкої бороди. Малюнки типового образу українця включали зокрема зображення вусів і козацького чуба.

Замилування українців до вусів висловлюється і народними приказками:

Вус балабанський, чуприна черкеська – не вважай мостіпані, що фортуна кепська!

У кого чорний вусок – тому риби шматок, в кого сива борода – тому юшки шкода!

Вус! Тихо сиди, як бороду голять.

Зачіски, бороди і вуса: кроскультурні відмінності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Зачіски, бороди і вуса: кроскультурні відмінності

Певна зачіска і наявність бороди досі є важливим культурним маркером для ортодоксальних євреїв. Як стверджує біблейська заповідь, синам Ізраїля Господь заборонив підстригати кругом на голові волосся та обтинати края бороди (Левіт 19:27). Євреї дотримуються саме цього завіту. До того ж, борода і лідерство – речі в єврейській культурі вочевидь взаємопов’язані.

Існує така талмудична історія про духовного лідера Гамліеля ІІ. Настав в його житті момент, коли він був відсторонений від керівництва за зловживання владою, а на зміну йому пропонували Елеазара бен Азарію, блискучого молодого рабина. Але той був молодий і безбородий, що стало серйозною перешкодою для його призначення. Проте сталося чудо: Елеазар прокинувся якось вранці і побачив, що Бог дав йому довгу і, головне, сиву бороду.

Тора і Талмуд однозначно дають зрозуміти: у єврейського чоловіка має бути борода.

Проте рослинність на обличчі не усім євреям до вподоби, деякі наші сучасники шукають і знаходять компромісне рішення між завітом і реальністю. Якщо не можна саме голити, тобто зрізувати, значить, можна, наприклад, депілювати кремом (щоправда, є ризик пошкодити шкіру обличчя). Далі, як це звичайно буває, спір переходить у царину семантики висловів “підстригати волосся” і “обтинати края бороди”. Наприклад, можна прибирати рослинність машинкою (триммінг можна, гоління ні): волоски на обличчі знищуються, але не до кінця. Деякі виступають проти електробритви, проте інші вважають, що прилад не так грунтовно, як станок, стриже волосся, а відповідно, не руйнує його повністю, і використовівати електробритву допустимо. Логіки тут недостатньо, однак Тора і Талмуд однозначно дають зрозуміти: у єврейського чоловіка має бути борода. Її втрата напряму пов’язана із втратою ідентичності.

Християни по-іншому інтерпретують Писання. Імовірно, Папа Григорій VІІ (1073-1085) запровадив для католицьких священників правило голитися, аби відрізнялися вони від іудейських і мусульманських колег, але з часом це правило знайшло більш духовне пояснення у працях середньовічного богослова Гілельма Дуранда (1237-1296), якій стверджував, що, обтинаючи бороду, позбавляємося ми від пороків і гріхів, бо сутність їх поверхова, і безбородість наближає людину до ангелів, які вічно молоді. Виходить, що євреї зовсім не бояться виглядати старше, бо культивують мудрість, яка притаманна віку.

Взагалі ритуальні дії з волоссям мають давню історію. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.

На Русі лише воїни, за свідченням В. Колесова, повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну. Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці (подібний до запорізького “оселедця”).

В традиційному українському селянському середовищі, яке зберігало багато архаїчних рис у своїй культурі, одним із найпоширеніших був ритуал пострижин. Перше постриження дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Зістрижене волосся кидали на воду, “щоб дитина росла, як з води”, або спалювали: ‘хай іде з димом, щоб дитина горя не знала”, або закопували під плодовим деревом: “щоб коси росли”, “щоб кучерява була”. У гуцулів такий ритуал називався обтинанням (обрубуванням, рубанням), бо колись дійсно викону­вався сокирою, причому двічі: через місяць після народження (як знак прилу­чення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. Під час ритуалу мати брала немовля на руки, клала обтяте волосся у куток хати і примовляла: “Дивися, де я кладу волосся, абись на тім світі знов знало, відки його взяти”. За гуцульськими віруваннями, людина повинна була на “той світ” принести кожну частинку свого тіла: волосся, нігті тощо. У три роки урочисті пострижини відбувалися на Черні­гівщині. В цьому віці хлопчика підстригали на чоловічу стать, а дівчинку на жіночу. На Херсонщині даний ритуал відбувався на сьомому році життя, бо саме у цей час дитина діставала нові зуби, а тому, за народними уявленнями, ніби відроджувалась та переходила з віку дитячого у підлітковий. Самі ж пострижини розумілись як жертва богам-опікунам.

Відомий також дівочий різновид пострижин – заплітання – урочисте плетення перших кісок. Колись коса була своєрідною суспільно-моральною ознакою чепурливості, охайності дівчини. Уставши вранці, вона мусила насамперед “навести лад”, тобто розчесати й заплести косу. Водночас коса символізувала чарівну вроду, дівочу цнотливість, незайманість. Дівчина, яка не “зберегла коси”, ставала стригою, покриткою, зазнавала загального осуду й ганьби. В українському традиційному селі дівчата завжди ходили з непокритою головою – ознакою дівочої честі. Втративши честь, дівчина покривала свою голову хусткою, звідси і назва “покритка”. Найганебнішим для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату цнотливості.

Африканські жінки також від незапам’ятних часів заплітали безліч маленьких кісок, і робили це не лише з естетичних міркувань, а й для зручності: непотрібно було кожного дня займатися укладкою неслухняного африканського волосся, та й у жаркому кліматі Чорного континенту з такою зачіскою почуваєшся набагато комфортніше. З часом форми африканських зачісок ставали дедалі вишуканішими. Слід сказати, що не тільки представниці прекрасної статі в Африці роблять із своєї зачіски витвір мистецтва: чимало чоловіків, які люблять носити довге волосся, також гідно оцінили красу та зручність африканських кісок.

Краса та зручність традиційних африканських зачісок.

А от страхітливі патли ямайських растафарі – дреди (від англ. dreadlocks – жахливі локони )– це природний стан вільного волосся представників негроїдної раси. За відсутності необхідного догляду, волосся, відростаючи, сплутується між собою.

Дослідники зазначають, що у різні часи дреди були характерні для кельтів, давніх германців, для деяких народів Тихого океану, для ацтеків, а також для представників окремих напрямів основних релігій ( юдейські назореї, індуїстські садху, ісламські дервіши, християни-копти).

Сам термін dreadlocks виник на Ямайці у 50-ті роки ХХ ст., коли зачіска стала популярною в одній із сект растафарі. На думку растафаріан, ця давня зачіска, яка нагадує гриву лева, має надавати носію силу й мужність.

Дреди можуть бути засобом виразу релігійних поглядів, національної гордості, політичним символом чи просто даниною моді. Серед європейської молоді дредлоки є ознакою належності до певної субкультури.

Дредлокс, дреди (від англ. dreadlocks – страхітливі, жахливі локони, патли) – традиційна зачіска ямайських растафарі та сучасної молодіжної субкультури.

Як бачимо, у процесі формування етнічний образ зовнішності визначається стилем певної історичної епохи і зумовлений соціально-культурними особливостями розвитку нації. При всіх індивідуальних розбіжностях у культурі, як правило, віддається перевага тому чи іншому типу, що висувається як зразок.

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

Одним із традиційних сюжетів етнографії є тілесні обряди та ритуали, через які суспільство оформляє настання статевої й соціальної зрілості підлітків і які часто включають ті чи інші операції на геніталіях, особливо у хлопчиків.

Поняття “обрізання” слід розуміти як збірне поняття, що охоплює оперативне втручання різної ступені складності в статеві органи дівчат та хлопчиків. Мотиви цього містяться в культурних традиціях. Втручання, в залежності від культури, можуть бути від малих ушкоджень до складних оперативних змін, які в окремих випадках призводять до каліцтв, наприклад при дефлорації дівчат.

Розповсюдженість жіночого обрізання в сучасній Африці (% від жіночої популяції)

За даними “Етнографічного атласу” Дж. Мердока, такі операції практикуються в 10 % усіх обстежених суспільств, найчастіше у народів Африки, Австралії та Океанії. У одних народів хлопчиків піддають обрізанню (кругове вирізування крайньої плоті – циркумцизія), у інших – супергинізації (надрізування передньої частини крайньої плоті без її видалення).

Ініціація означає, що хлопець стає мужчиною, звідси – підвищена увага до його чоловічого єства. Проте далі у дослідників починаються суперечки. З. Фройд та інші прибічники психоаналізу вважають обрізання символічною заміною кастрації, спрямованої на запобігання інцесту і збереження сексуальних прав батька. Антрополог М. Мід убачає в обрізанні засіб психологічного вивільнення хлопчика з-під впливу матері, символічний вододіл між дитинством, коли малюк перебував під опікою жінок, і дорослістю, коли він, підрісши, вступає у світ чоловіків.

Інші етнологи пояснюють чоловічі ініціації необхідністю утвердження особливого чоловічого статусу й підтримання групової солідарності чоловіків на противагу жіночому началу. Також учені намагаються пов’язати ритуальне обрізання з процесом статевої ідентифікації хлопчика. Видаляючи крайню плоть, яка символічно розглядається як жіночий рудимент (подібно до того, як клітор у дівчаток уважається чоловічим елементом), дорослі чоловіки “рятують” хлопчика від статевої невизначеності й у цьому розумінні саме вони, а не мати, роблять його мужчиною, даючи йому відповідну статеву й сексуальну ідентичність – віднині він належить до товариства чоловіків. “Обрізання, – зазначає сучасний філософ Г. Гачев – це подолання андрогінності, споконвічної цілісності чоловіка, першого Адама, – і посилення в нього частковості, половинчастості, статі, чистого мужчини, який сам по собі існувати не може, а потребує доповнення іншою половиною, щоби скласти й знову утворити єдину плоть”.

Обряд обрізання крайньої плоті статевого органу у хлопчиків в іудаїзмі здійснюється на восьмий день після народження малюка і засвідчує етноконфесійну належність та ознаку завіту між Ягве і обраним ним народом; в ісламі постає важливим елементом конфесійної ідентифікації, але здійснюється над підлітками. Застосовується також у деяких племенах Африки, Австралії та Океанії. Відрізування клітора, яке проводиться часто за допомогою бритви або уламка скла, практикується в основному в африканських, а також у деяких азіатських країнах. В основному цій операції підлягають дівчатка у віці від 4 до 12 років, але іноді й немовлята.

Обрізання практикувалось ще в стародавньому Єгипті, до того, як воно було введено у євреїв, як частина Божого заповіту з Аврамом, як це записано в книзі Буття 17:11-13:

“І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною й поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого. Щодо обрізання, – нехай буде обрізаний уроджений дому твого й куплений за срібло твоє, – і буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним”. Серед більшості християн обрізання не має релігійного значення, але воно не є забороненим. Християни звільнені від необхідності обрізання викупною жертвою Ісуса Христа, як про це говорили апостоли Петро (Дії 15:10) і Павло у посланнях до римлян (Рим. 4:9-12) та ефесян (Еф. 2:14-18). Єдиним виключенням є християни-копти в Єгипті та Ефіопії, де роблять обрізання дітям перед хрещенням.

У мусульман обрізання не вимагається Кораном, а йде від прикладу пророка Магомета, що, як вважають, був нащадком Кедара, сина Ізмаїла, що був старшим сином Авраама. У багатьох під-Сахарських племен Африки обрізання є важливим ритуалом посвячення підлітків і має подвійну мету: як перевірка сміливості та витривалості, і як видима ознака того, що дитина стала чоловіком.

У наш час обрізання часто проводять з гігієнічною метою у немовлят, а також при необхідності усунення вроджених виродливостей. Медичне значення цієї операції (за виключенням виродливостей) не є безсумнівним. З одного боку, є деякі вказівки, що це зменшує ймовірність раку пеніса в подальшому житті, а також менший ризик раку шийки матки у жінок, що живуть статевим життям з обрізаними партнерами. Урологи стверджують, що обрізані чоловіки менше хворіють на інфекційні хвороби сечових органів, а також мають менший ризик зараження венеричними хворобами. З іншого боку, педіатри вважають, що безпосередній ризик цієї операції набагато перевищує можливі позитивні наслідки в майбутньому. Батьки приймають рішення про обрізання своєї дитини, виходячи з емоційних, соціальних, релігійних та медичних міркувань.

У сучасному західному світі обрізання практикується усюди. Зазвичай ця процедура здійснюється лікарем у лікарні з дозволу батьків. Отже, людина, яка піддається обрізанню, не має права голосу під час прийняття цього рішення. Навіщо взагалі видаляють клаптик шкіри, що прикриває головку пеніса новонароджених хлопчиків, невідомо. Етнічні євреї, навіть ті, що відмовилися від традиційної віри й обрядів, роблять це, скоріше за все, для того щоб втішити своїх батьків або зберегти сімейну чи етнічну традицію, або з міркувань гігієни (хоча необрізана людина може бути такою ж чистою, як і обрізана). Більшість молодих сімейних пар сумніваються у необхідності нанесення цього традиційного каліцтва, вирішуючи зачекати до того моменту, коли їхні сини підростуть і зможуть самі вирішувати, видаляти їм крайню плоть чи ні. Вони уникають дискусій про красу чи потворність обрізаного члена в порівнянні з необрізаним, оскільки краса – поняття суб’єктивне.

За даними дослідження, проведеного в рамках програми Національного огляду здоров’я і громадського життя США, популярність чоловічого обрізання в країні досягла рекордно низької оцінки.

У 60-і роки минулого століття обрізання крайньої плоті, рекомендоване з гігієнічних міркувань, проводилося майже 90% американських дітей чоловічої статі. Однак, за даними на 2004 рік, загалом по США обрізанню піддалися всього 57% новонароджених хлопчиків, а в деяких штатах цей показник опустився нижче 50%.

Як зазначають експерти, така зміна переваг багато в чому пояснюється припливом мігрантів з Латинської Америки й Азії, де обрізання не практикується. Так, його популярність значно нижче на Заході країни, де число прибульців із цих регіонів особливо велике.

Незважаючи на різке падіння популярності обрізання, воно як і раніше залишається найбільш затребуваною хірургічною операцією в США. Низка американських лікарів думають, що відсутність крайньої плоті знижує ймовірність захворювань, які передаються статевим шляхом, і раку пеніса. Втім, у зв’язку з недоліком достовірних наукових доказів цих ефектів Американська медична асоціація виключила обрізання зі списку рекомендованих процедур ще в 1999 році.

Проте на початку 2007 року Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно рекомендувала чоловіче обрізання як додатковий засіб профілактики ВІЛ/СНІДу в найбідніших країнах світу. Масштабні дослідження, проведені за замовленням ВОЗ в Африці, показали, що ризик зараження ВІЛ серед обрізаних чоловіків гетеросексуальної орієнтації знижується на 60%.

Обрізання у багатьох африканських племен є привселюдним обрядом

Аналіз історичних і етнопсихологічних факторів дає можливість певною мірою осмислити семантику тілесних символів і ритуалів, які концентрують в собі, по-перше, антропологічну специфіку, ментальність того чи іншого народу, по-друге – коди, що свідчать про однаковість чи подібність трактування символіки тіла у певних етносів, і, по-третє – ознаки, властиві архетипам. З цієї точки зору дослідження тілесного символізму відіграє особливу роль у комплексі перспективних завдань сучасного людино­знавства, історичної та етнічної психології. Подальше вивчення тілесних ритуалів допомагає більш детально дізнатися про стиль мислення наших етнічних предків а також визначити їхню питому вагу, психологічний потенціал в системі сучасної культури, коли образ і норми тілесності знаходяться під впливом масової комунікації і суспільства споживання.

Пірсинг: від етнічної символіки до сучасної моди

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Пірсинг: від етнічної символіки до сучасної моди

Тілесний пірсинг (від англ. вody piercing – прокол тіла) – явище, що існувало впродовж всього історичного простору, останніми роками стало стрімко проектуватися на тіла сучасної молоді. Це все ще викликає неприязнь у найбільш консервативної частини населення, мабуть, зважаючи на незнання або здатність забувати смаки попередніх поколінь.

Пірсинг може включати проколювання не тільки вуха, але й інших ділянок тіла: пупка, ніздрів, сосків, бровей, язика. Деякі рішучі прихильники пірсинґу ризикують своїми геніталіями. Апологети пірсінгу твердять, що грамотно виконана процедура не завдає сильного болю і може – у випадку, коли система капілярів не порушена, – викликати приплив крові і навіть загострювати чутливість сексуального органу.

Історія модифікацій людького тіла шляхом створення проколів в декоративних та культово-обрядових цілях, сягає своїми коренями самих зародків людської культури. У тій чи іншій формі пірсинг існував та продовжує існувати в усіх кутках земноі кулі. У стародавніх єгиптян, пірсинг носив соціальну функцію, слугуючи класовим маркером, який визначав приналежність власника пірсингу до певного соціального шару, так пірсинг пупка серед єгиптян у той час мали право носити лише представниці аристократії. У корінного населення Північної та Південної Америки, окрім соціальної – проколи вух могли бути не лише прикрасою, а й символізувати приналежність до певного клану, роду чи племені, пірсинг грудей та геніталій відігравав релігійну, культову функцію і допомагав при спілкуванні носіїв пірсингу з надприроднім. У армії Римської імперії, зокрема серед центуріонів – тілоохоронців Юлія Цезаря, пірсинг сосків був ознакою мужності і використовувався воїнами для закріплення їх тунік.

Пірсинг вух – найбільш ліберальний прояв. У американських індійців вуха кололи чоловікам. Проколи робилися як в мочках, так і в хрящах. У представників європеоїдної раси ця прерогатива довгий час залишалася у жіночої половини. Хоча в царській Росії сережку у вухо вставляли матросу, що вперше перетнув екватор. Традиційний вушний пірсинг добре відомий і в українській національній традиції – достатньо пригадати козаків.

Звичай розтягування мочок завітав до нас із острову Пасха. Жителі цього острову поділялись на дві соціальні групи, одна з яких – довговухі була домінуючою, займала вищий соціальни рівень. Інша група їм прислуговувала. У довговухих були розтягнуті мочки вух. У мочки вставлялись великі коралові або дерев’яні “пробки”, з кожним роком ця “пробка” замінювалась на все більшу і більшу. Зарахунок цього мочки і розтягувались. Вважалось чим більш розтягнуті мочки тим більш ця особа наближена до божества.

Розтягування мочки вуха досі є оригінальним способом його прикрасити.

Носіння тунелю у вухах було характерним для багатьох племен Африки. Такі тунелі були ознакою благополуччя й , уважалося, що вони захищали свого володаря від злих духів.

Проколювання хрящової перегородки носа також активно практикується в багатьох культурах. У папуасів Нової Гвинеї та на Соломонових островах проколотий ніс туземці прикрашають виробами з кісток і рогів тварин, фігурками з дерева, скла, пір’ями птахів, тощо.



 

Татуювання та скарифікація

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Татуювання та скарифікація

Татуювання – зображення (малюнок) на шкірі живої людини та процедура його нанесення, використовується як прикраса чи символічне зазначення певної інформації. Технічно татуювання полягає в ін’єкціях фарби в глибину шкіри чим досягається довготривалість “вічність” татуювань.

Тату – термін, запозичений з полінезійської мови, на діалекті таїтян слово “татау” позначає малюнок. У англійську мову це слово ввів видатний англійський мандрівник Джеймс Кук. Він вжив його в звіті про навколосвітню подорож, опубліковану в 1773 році. До цього татуювання в Європі була способом прикраси та ідентифікації людського тіла і не виділялася окремою назвою. Використовувані до того терміни ідентифікували її з іншою технікою безпосередньої прикраси і позначення людського тіла або були запозиченнями з жаргону різних суспільних груп.

Татуювання та пірсинг більшості людей здається чимось ультрасучасним і молодіжним. Насправді історія татуювання, як малюнку на шкірі починається приблизно в епоху льодовикового періоду.

Татуюванням в стародавні часи займалися різні світлошкірі племена. Татуювання могли відображати належність до певної особливої групи, наприклад воїнів, або положення в сім’ї, як у японських народностей. Серед європейців і слов’ян татуювання було дуже поширене як метод прикраси свого тіла. Але через вплив християнства татуювання надовго стало “ізгоєм” (приблизно до ХІІІ ст.).

Татуювання завжди поєднувало в собі два принципи: прикрасити тіло, передати певну інформацію про людину або ж захистити її від злих сил. Тату у різних народів було забаганкою як чоловіків, так і жінок. Але якщо для чоловіків малюнки на тілі мали переважно магічне значення, то для жінок вони були зазвичай декоративними або ж розповідали про їхній статус. Яскравим прикладом можна вважати тату в папуасів Нової Гвінеї, деяких племен Індонезії та Австралії. Татуювання робили жінки, статус і заняття яких були постійними. Чоловіки користувалися лише тимчасовим тату. Особливість методу наколювання малюнків у цих племен полягали в тому, що шкіра людини надрізалася і в неї втирали фарбу-сажу.

Племена Південної Америки, індіанці, до початку ХХ ст. використовували підшкірне татуювання. Майстринею тату зазвичай була літня жінка. Вона вуглиною позначала лінії малюнка, потім наколювала його колючкою кактуса. Як фарбу використовували сажу, попіл, змішані зі слиною. Знатні жінки татуювали руки – від плеча до зап’ястків. А малюнок на обличчі був знаком низького походження. Чоловіки і в цих племенах так само лише в окремих випадках розмальовували тіло на нетривалий час.

У представників фіно-угорських народів хантів і мансі значення тату не зовсім зрозуміле. Воно, як в попередніх випадках, було виключно мистецтвом слабкої статі. Малюнки на тілі лишалися таємницею жінок. Вони приховували значення татуювання навіть від рідні. Перша згадка про їхні тату – на початку XVIII ст. Це мистецтво передавалося від матері до доньки й сторонньому не розповідали цю таємницю. Можливо, саме тому значення найвідомішого тату цих племен – птаха в польоті – лишаться найзагадковішим в історії давніх племен.

Ще одним особливим татуюванням за методом нанесення є ескімоське. Найпоширеніший мотив – фігура у формі літери Y (хвіст кита). Пов’язаний він з шанобливим ставленням до цієї істоти. Малювався на щоках, руках у жінок та кутиках рота в чоловіків. Останні татуювалися рідко, надаючи зображенням магічного сенсу. Тату ескімосів виконувалися просмикуванням під шкірою нитки, натертої сажею. Найскладніший малюнок досвідчена жінка робила протягом одного-двох днів. Зазвичай на підборідді: від нижньої губи донизу йдуть три, п’ять або сім подвоєних чи потроєних ліній.

У своєму традиційному вигляді тату у слов’ян можна спостерігати лише в деяких частинах колишньої Югославії. Наприкінці ХІХ ст. малюнки на тілі були переважно серед католицького населення. Майже кожна доросла дівчина чи заміжня жінка мали на собі зображення гірлянд, гілочок, орнаментальних хрестів на грудях, плечах, долонях, аж до кінчиків пальців, іноді – на чолі. Чоловіки-католики рідко татуювалися, обираючи переважно хрести на плечах або й ініціали, які свідчили про світське походження. У католицького населення Сербії та Герцеговини в ті часи тату зустрічалися часто, як і натільний хрест. А заохочували до такого звичаю католицькі ксьондзи, які таким чином намагалися запобігти переходові парафіян в іслам. Боснія тоді була провінцією Османської імперії й більша частина населення запозичувала релігію та мову турків. І лише хрест на тілі, який не можна було стерти і, який заборонений в ісламі як символ невірних-християн, утримував боснійок у лоні католицької церкви.

Особливе місце серед традиційних тату народів світу посідають японські – “іредзумі”. Нанесення малюнка на шкіру болісне. Зазвичай клієнти витримують не більше ніж годину татуювання. Тому для створення малюнка по всьому тілу треба витерпіти до 50 сеансів. А з урахуванням часу на загоєння ран, це триватиме цілий рік. За допомогою тату знамениті гейші оминали заборону показувати тіло. Розмальована шкіра здавалася імітацією одягу, до того ж жінка ставала привабливішою. Не татуйованими лишалися лише обличчя, долоні й стопи. Гейші мали тільки постійних клієнтів, які поважали своїх других дружин. Часто між ними виникали сильні почуття й вони робили тату разом. Наприклад символом вірності були родимки, які малювали так, щоб під час зчеплення долонь позначки взаємно прикривалися великими пальцями рук. Або ж наколювали імена коханих.

Непересічними японськими тату були “какусі-боро”. Це малюнки, які виконувалися за допомогою втирання в розрізи на тілі рисової пудри. Такі татуювання були непомітними для оточуючих і проявлялися як білий малюнок лише після вживання алкоголю, купання чи під час інтиму.

Що стосується європейської культури, то татуювання з давніх давен демонструвало соціальний статус носія, приналежність до того чи іншого клану. Водночас пірсинг, скарифікація і татуювання відігравали роль ключових моментів в ритуалі ініціації, після якого людина іноді навіть набувала нового ім’я.

У Африці розповсюдження отримала скарифікація (від лат. scarifico – дряпаю), або шрамування. Скарифікація – це спосіб передавання малюнка шрамом. Досі в таких країнах як Уганда чи Лесото практикуються нанесення глибоких шрамів на обличчі: чим більша їх кількість, тим вищим вважається соціальний статус.

В деяких африканських племенах шрами досі є необхідним атрибутом сексуальної ініціації.

Ритуальна зміна тіла через пірсинг, татуювання чи скарифікацію міняє людину не тільки зовнішньо, але і внутрішньо.

Татуювання розповсюджене тільки в культурах з світлим кольором шкіри. Чорношкірі робили собі скарифікацію, бо дуже важко на темній шкірі передати якийсь колір. Дотепер в Африці і деяких країнах Океанії, Полінезії скарс фіксує належність до певної страти суспільства.

В деяких африканських племенах шрами досі є необхідним атрибутом сексуальної ініціації. Так, наприклад, на дівчачих животах робляться художні надрізування, які посипаються попелом, щоб шрами виглядали більш рельєфними. Лише після цього молодята можуть кохатися. Певний скарт на обличчі юнака підкреслює його мужній статус. А для сучасних європейців скарифікація стає сьогодні модним та екстремальним мистецтвом.