Андрогінізація стилів невербально-тілесного самовиявлення

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Андрогінізація стилів невербально-тілесного самовиявлення

 

Статеві і статеворольові відмінності залежать від усталених у певному суспільстві норм та підкріплюються ними. Чоловіки і жінки по-різному вдягаються і мають різні зачіски, хоч у цьому немає жодної об’єктивної необхідності. Вони мають “чоловічу” й “жіночу” ходу. Висота голосу, котра частково є наслідком морфологічних змін, що відбуваються у віці статевого дозрівання, модулюється спочатку свідомо, а потім несвідомо, – щоб відповідати чоловічим або жіночим стереотипам.

“Нетиповий” чи “нехарактерний” зовнішній вигляд часто видається таким тому, що не спів­падає з нашими уявленнями відносно когось, а зовсім не тому, що не співпадає з тим, що ми у дійсності про нього знаємо. Суттєво впливають на стереотипні тенденції оформлення зовнішності також повсякденні уявлення про моду і привабливість.

Значну роль у формуванні тілесних складових “Я”- образу відіграють сучасні засоби масової інформації. Цьому сприяє постійний перегляд телефільмів, реклами, сприймання тих стереотипів ідеалу тілесної краси, що їх пропонують відповідні часописи, газети, різноманітна поліграфічна продукція тощо.

Еталони тілесності: античність і сучасність.

Незалежно від свідомих установок, споглядання облич, постатей, дій кіногероїв, артистів за давно встановленими психологами закономірностями сприяє формуванню дуже стійкого бажання наслідувати побачене. Вини­кають свідомі установки на вироблення у себе відповідних рис поведінки, а за можливості – й деяких зовнішніх, принаймні в рухах, жестах, міміці, одязі, аксесуарах та ін.

Андрогінний стиль в сучасній моді

Характерно те, що іміджова й, тим паче, соціальна маскулінізація жінок залишається дещо в тіні, тоді як найбільш помітними стають фігури фемінізованих чоловіків – відомих театралів, модельєрів, акторів.

Сьогодні, як зазначає Л. Жаров, коли феномен андрогінії став не стільки психічною характеристикою людини, скільки соціокультурним фактором, сучасна постмодерністська реальність неможлива без андрогінії. Нав’язування образу андрогіна зі сцени чи з телеекрану не випадкове, можливо, це і є той місток, який дозволяє непомітно перейти від компліментарного сприймання образу “іншого” до його наслідування.

Зміна чоловічого тілесного канону є одним з аспектів довготривалого глобального процесу перебудови ґендерних стосунків і стереотипів. Всупереч розповсюдженим побоюванням, послаблення поляризації чоловічого й жіночого начал та прийняття множинності індивідуальних стилів життя не усуває статевих і ґендерних відмінностей, не фемінізує й не принижує чоловіків, а емоційно розкріпачує й збагачує їх.

Метросексуальний стиль

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Метросексуальний стиль

Новий стандарт чоловічої експресивної поведінки демонструє загальносвітова тенденція до метросексуальністі. Поняття “метросексуал” (від англо-американського сленгу metro – велике місто, мегаполіс, метрополія) запроваджене британським дослідником М. Сімпсоном у книжці про чоловічу ідентичність “Втілення мужчини” (1994). Автор терміна використав його задля опису нового, нарцисичного, усвідомлюваного типу чоловічості, репродукованого кінематографом, рекламою, модними журналами, аби замінити ним традиційну, обмежену, замкнену в собі маскулінність.

Типовий метросексуал – молодий (20-35 років), самостійний, працюючий мешканець міста, для якого власна зовнішність є інструментом привернення уваги інших. Це чоловік, який не соромиться піклуватися про власне тіло й красу, використовує новинки чоловічої косметики, знається на тонкощах догляду за обличчям. Метросексуали володіють яскраво вираженим художнім чуттям та естетичним сприйняттям оточуючого світу, прискіпливі до речей та людей, що їх оточують. Вони витрачають багато сил і часу задля підтримування вишуканого стилю життя.

Метросексуал світу № 1 – Девід Бекхем

До цього часу у масовій психології ще домінує стереотип розв’язно-брутального мачо, який вважає догляд за собою і здатність знатися на модних тенденціях негідним уваги справжнього чоловіка. Проте зростання чоловічого нарцисизму за останні двадцять років, його пропаганда і використання рекламою сконструювали пасивну й чуттєву сексуальність, котра протягом більше аніж століття була “привілеєм” жінок чи гомосексуалів. Врешті-решт, підкреслює М. Сімпсон, в епоху споживання ідентичність кодується не через сексуальну орієнтацію, а ґрунтується на стилі життя, споживацьких зразках, культурних брендах.

Естетичними еталонами для метросексуалів стають чоловіки, відомі своєю зовнішністю і стилем, чий медіа-образ відповідає ідеї метросексуальності: Девід Бекхем, Кріштіану Роналду, Джастін Тімберлейк, Бен Аффлек, Бред Пітт, Хью Джекмен.

Метаформози Кріштіану Роналду. Сексапільний португальський футболіст не боїться експериментувати зі стилем та вважає себе звичайнісіньким метросексуалом.

У XIX столітті схожий культурний феномен був відомий під назвою денді. Хоча дендізм в експресивному плані являє собою дещо інше: це холодна харизма, аристократична манера поведінки й індивідуалістична ідеологія. У метросексуалів немає яскраво вираженого й часом нахабного індивідуального смаку, любові до експериментів, властивих денді. Тут проходить досить чітка розмежувальна лінія між цими двома поняттями. Головне, що розділяє денді й метросексуала, – це момент нонконформізму. Тому що денді – лідер моди – може собі дозволити одягатися не так, як більшість. Це він створює правила, яких дотримуються інші модники. Дендізм – доля естетів і одинаків, а метросексуалізм – це явище масове. Метросексуал, на відміну від денді, фігура конформістська, він слідує законам масового смаку.

Невербальні прояви “мужності-жіночності” є конструктами, що формуються у просторі соціокультурних і соціально-психологічних координат, структура котрих не є постійною та включає комплекс внутрішніх і зовнішніх характеристик, ступінь взаємодії котрих визначається формами ідентичності, представленими в орієнтаціях особистості, в її установках, відносинах, спрямованості, у тих якостях, які є значущими з точки зору ґендерних ролей. Невербальні поведінкові еталони виступають елементами знаково-символічної системи, за допомогою якої особа конструює образ власного “Я”.

Усталені соціальні уявлення про стилі невербальної поведінки, обумовлені ґендерним концептом, в умовах бурхливого розвитку аудіовізуальних засобів масової комунікації зазнають досить активної трансформації. Вітчизняний споживач, особливо молодь, намагається копіювати зовнішні форми західноєвропейського чи американського стилів поведінки, які не завжди адекватно сприймаються в українському суспільстві. Соціокультурні зміни поширюються на соціальні уявлення про специфіку чоловічого і жіночого тіла, критерії “маскулінної” та ‘фемінінної” поведінки. Слід зазначити, що глобальна “фемінізація” чоловіків – таке саме спрощення, як загальна “маскулінізація” жінок. Мова йде про зняття нормативних заборон і обмежень, що дозволяє проявлятися індивідуальним властивостям, не обов’язково пов’язаним зі статтю. Статеві відмінності при цьому стають індивідуалізованішими і витонченішими.

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

Сучасні дослідження західних соціобіологів доводять, що жінки більш цінуюють чоловічі риси, які припускають здатність бути добувачем і захисником. Зокрема, за даними Е. Садала, чоловіки здаються привабливими, коли їхні обличчя (невеликі очі, широкий лоб, випуклі надбрівні дуги, густі брови, випуклі вилиці, тонкі губи, великі щелепи, підборіддя видається вперед) і поведінка свідчать про зрілість і владність. Звертається увага й на ознаки здоров’я: зріст вищий за середній, розвинена мускулатура, співрозмірність зап’ястків і щиколоток, об’єм талії складає 90 % об’єму стегон.


Зміна чоловічих і жіночих тілесних канонів – процес досить неоднозначний.

Ідеальний чоловічий тип тіла досить неоднозначний. Єдиною характеристикою, яка асоціюється з фізичною привабливістю в багатьох культурах, є розвиток мускулатури і зріст. Деякі чоловіки хочуть бути худорлявішими, інші – більш мускулистими. На європейських конкурсах чоловічої краси, де у визначенні призерів беруть активну участь жінки та геї, частіше перемагають не бодібілдери, а більш елегантні й витончені чоловіки. Переважають вони і серед кіно- та фотомоделей.

Різні культури неоднаково ставилися до волосатого чоловічого тіла (почасти це пов’язано із расовими особливостями). У Стародавньому Египті та античній Греції волосатість вважалася неестетичною, єгиптяни своє тіло брили. У західному класичному живопису, а також в еротичних виданнях і рекламних роликах чоловіче тіло до недавнього часу зображувалося гладким і безволосим, це допомагало йому виглядати більш молодим і одночасно – менш агресивним. Однак в реальному житті депіляція, видалення волосся на тілі вважалася нормою лише для жінок. Наявність волосся на обличчі й тілі традиційно вважається ознакою маскулінності та асоціюється з вірильністю і сексуальністю.

Коли групі британок демонстрували зображення оголених чоловіків різної тілобудови, найпривабливішим сексуально виявився мезоморфний тип (м’язистий, плечистий, вузькі стегна) із дуже волосатими грудьми.

Тепер, як і колись, гарна зовнішність для чоловіка менш важлива, аніж для жінки. У національному опитуванні росіян (2007) на запитання “Що ви найбільше цінуєте в жінці?” гарну зовнішність назвали 30% респондентів; стосовно чоловіків таку відповідь обрали лише 6% опитаних.

Cамоспримання молодих людей значно відрізняються від критеріїв і оцінок старших поколінь.

В оцінюванні бажаних якостей постійної партнерши/партнера у московських студентів-чоловіків зовнішність посіла п’яте, а у студенток – 19 місце (1993). Тим не менше значеня зовнішності швидко зростає, цінності й самоспримання молодих людей значно відрізняються від критеріїв і оцінок старших поколінь. Так, у репрезентативному опитуванні молоді у 2006 році (1775 осіб від 16 до 29 років), на запитання “Які із перерахованих якостей в найбільшій мірі притаманні, типові для сучасних молодих чоловіків?” “жінкоподібними” їх завважали лише 7% опитаних, це при тому, що ні ґендерного, ні вікового , ні освітнього розкиду в цій оцінці немає. Разом із тим “зовнішні” риси займають в системі молодіжних самооцінок значно більше місце, аніж мало б бути згідно звичним стереотипам. Із багатьох перерахованих якостей “сучасних молодих чоловіків”, перше місце – 46% (назвали 53% чоловіків і 39% жінок) – займає “доглядають за собою”, а друге й третє (по 35%) – “модні” (42% чоловіків і 28% жінок) та “сексуальні” (45% і 24%).

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

Ідеал жіночої краси – більш мінливий. Та деякі критерії лишаються сталими. З-поміж інших, оскільки жінку призначено для того, щоб нею володіти, її тілу мають бути притаманні такі якості, як інертність і пасивність. Чоловіча краса – це призвичаєність тіла до виконання активних функцій, це – снага, вправність, гнучкість, це прояв надчуттєвої пожвавленості плоті, яка ніколи не повинна повернутися до самої себе. Жіночий ідеал тотожний лише в таких спільнотах як Спарта, фашистська Італія, нацистська Німеччина, які призначили жінку державі, а не індивідууму, розглядаючи її тільки як матір і зовсім не залишаючи місця еротизму. Однак, коли жінку віддають чоловікові як його набуток, останній вимагає, аби вона мала якнайвишуканішу плоть. Найнаївнішим втіленням цієї вимоги може бути готтентотський ідеал опасистої Венери. Навіть у цивілізаціях з вишуканою чуттєвістю, де поєднується поняття форми й гармонії, груди й сідниці лишаються улюбленими об’єктами через невмотивованість, випадковість їхнього пишного розквіту.

Палеолітичні Венери

Сучасні дослідники неодноразово здійснювалися спроби з’ясувати, які саме риси жіночої зовнішності сприймаються чоловіками як красиві. Чоловіки захоплюються жіночими рисами, що асоціюються з юністю, здоров’ям (гладенька шкіра, симетричне тіло, довгі ноги), і, відповідно, гарним репродуктивним потенціалом (зовнішні ознаки наявності достатньої кількості жіночих статевих гормонів: пружні симетричні груди, об’єм талії складає 70 % об’єму стегон, плаский живіт). За даними Д. Басса, чоловіки, яких він вивчав у 37 культурах, віддають перевагу жіночим якостям, що свідчать про репродуктивну спроможність. Оскільки історично чоловіки мали більше суспільної влади, то вони вважали привабливими жінок, зовнішність яких не свідчила про бажання домінувати і мала незрілі риси (наприклад, великі очі, невеликий ніс, ніжний овал обличчя, повні губи, невелике підборіддя, делікатна щелепа, тендітність тощо).

Попри всі коливання у поглядах на ідеальне жіноче тіло, доволі сталим лишається образ ніжної, мініатюрної, без волосся на тілі, зі слабкими “м’язами” жіночої фігури, форми якої округлі й плавні, а шкіра м’яка і гладенька. Це тіло не має свідчити ні про силу, ні про міць, ні про самостійність, ні про мужність – тобто, про владні прагнення.

Крім узагальнених еталонів, кожна людина має власний ідеал краси (своєрідний варіант суспільного). Але такі індивідуальні еталони дуже часто нечіткі й дуже різні. Отже, привабливість. не можна вважати лише індивідуальним враженням, вона, швидше, має соціальний характер. Головним фактором виступає не стільки специфічна форма носа чи колір очей, довжина і колір волосся тощо, а соціальне значення тієї чи іншої ознаки зовнішності. Оскільки є схвалювані і несхвалювані типи зовнішності, то привабливість – це ступінь наближення до того типу зовнішності, що максимально приймається і схвалюється групою, до якої ми належимо. Тобто, зусилля людини бути схожою на соціально схвалений стандарт, відповідати суспільним естетичним стереотипам, які існують в її субкультурі, діагностуються як знак її прагнення бути привабливою.


 

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етноестетика тіла: культурні ідеали чоловічої і жіночої краси

У суспільній свідомості існує чимало стереотипів, які використовують особливості конституції людини як відправні елементи для інтерпретації психологічних характеристик. Так, огрядним чоловікам приписуються такі характеристики: несильні, щирі, доброзичливі, старомодні, балакучі, довірливі, емоційні, відкриті. Чоловікам атлетичної тілобудови приписують силу, мужність, сміливість, впевненість, енергійність, ініціативність. Високих і худорлявих вважають нервовими, честолюбними, підозріливими, чутливими до болю, схильними до самотності.

Особи з астенічним типом тілобудови частіше мають проблеми в суспільних і міжособистісних контактах. Астенічні жінки за однакових умов скоріше матимуть труднощі в особистісному житті, оскільки астенічна тілобудова передбачає інтровертованість і більший суб’єктивізм мислення. Жінки з пікнічною конституцію легше вирішують проблеми в особистісному житті, оскільки легкість в контактах і зовнішнє вираження почуттів спрощують їх стосунки з іншими. Жінки з атлетичною тілобудовою мають більше, ніж пікніки, проблем у спілкуванні, особливо коли контактують із чоловіками і жінками такого ж типу. Особи з атлетичною тілобудовою прагнуть домінувати в спілкуванні і стосунках. У цьому випадку проявляється взаємодія психологічних і соціальних факторів: з одного боку, люди з певним типом тілобудови можуть відзначатися своєрідними психологічними характеристиками, з іншого – може спрацьовувати механізм “самоздійснюваного пророцтва”: від людей з особливостями фізичної статури очікують певної поведінки і нав’язують соціальні ролі (як не згадати повсякденні позначення для людей з своєрідним типом фігури – “качок”, “хиляк”, “секс-бомба” тощо).

Памела Андерсон — «секс-бомба» пляжної Америки

Соціально-перцептивні уявлення про еталони зовнішнього вигляду і експресивної поведінки чоловіка і жінки в культурах “маскулінного типу” значно відрізняються від подібних уявлень в культурах “фемінного типу”. В етнопсихології культурами маскулінного типу вважаються культури країн Австралії, Австрії, Великої Британії, Німеччини, Ірландії, Італії, Японії, Мексики, Колумбії, Філіппін, Південної Африки, Швейцарії, Венесуели, США, Канади та ін. До фемінного типу відносять культури країн Чилі, Коста-Ріки, Данії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Югославії, Росії та ін. На думку деяких дослідників, Україна також може вважатися культурою фемінного типу.

У численних дослідженнях гіпермаскулінна поведінка часто постає як форма опору расовим, етнічним чи класовим утискам. Чоловік, позбавлений інституційної чи економічної влади, застосовує фізичну силу або виявляє агресію як основні показники чоловічого. Деякі західні культурологи зазначають, ща на противагу білим чоловікам, для чорношкірих і латиноамериканців спорт є передусім засобом отримання “поваги”.

На противагу білим чоловікам, для чорношкірих спорт є передусім засобом отримання “поваги”.

Британські робітники надміру акцентують на чоловічій силі й змальовують представників середнього класу ожіноченими “штовхачами паперу”, оскільки їхнє особисте відчуття влади на робочому місці є надто непевним. Схожа реакція притаманна і австралійським працівникам, які зазвичай кидають сексуально забарвлені агресивні жінконенависні жарти як певний спосіб об’єднання проти менеджерів.

Дослідники, які вивчають проблеми чорношкірих, запевняють, що до зростання серед чоловіків кримінальності, передусім зґвалтувань, призводять саме негативна маскулінність і домінування жінки в більшості чорношкірих сімей Америки. Також побутує думка, що сексуальна агресивність чорношкірих є формою протистояння расизмові в сенсі вираження певної влади.

Згідно з еталоном західної масової культури, худорлявість для жінок та мускулистість для чоловіків є бажаним рисами. На противагу попереднім епохам, новітні часи встановили стандарт жіночої краси – тонший, менш округлий тип тіла. Моделі, кінозірки та учасниці конкурсів краси стали худішими, тим часом як жіноче населення, навпаки, погрубішало.

За результатами американських досліджень, на відміну від чоловіків, які оцінюють себе в цілому, жінки більше звертають увагу на окремі частини свого тіла. Найбільш значущими у формуванні загального самосприйняття для жінок є оцінка стегон і грудей. Аналогічні результати були одержані і в українських дослідженнях. Жінок особливо хвилюють волосся, кисті рук, ступні, стегна, сідниці; чоловіків – руки, грудна клітина, геніталії.

Дівчата-моделі, що представляють моду, рекламу на обкладинках та плакатах, у журналах для чоловіків, а також актриси, обрані чи сформовані, щоб відповідати новому бажаному стандарту, часто є досить нетиповими. Незалежно від того, яким саме чином склався сучасний еталон жіночої краси, виник ідеал – стрункість стану та пишність грудей. Дівчата, залежно від того, чи відповідають вони, чи ні цим вимогам, переживають покращання або погіршення свого самообразу та своєї самооцінки.

Звісно, хлопці теж зазнають впливу бажаних стереотипів, старанно поширюваних засобами масової інформації. Образ високої, стрункої постаті з широкими плечима та вузькими стегнами так само переслідує і їх.

У зв’язку з тим, що фізичне “Я” має велике значення у різних формах поведінки людини (сексуальні стосунки, працевлаштування, відносини випадкові і сталі), людина намагається компенсувати свої фізичні недоліки. До таких компенсаторних засобів можна віднести застосування різного роду дієт, заняття спортом, (бодибілдинг, шейпінг), використовування косметики й одягу.

Часто розвиток однієї тілесної здатності відбувається за рахунок пригнічення та деградації інших. Тому для того, щоб охарактеризувати тілесний відповідник певної культурної практики, слід указати не лише на специфіковану нею рису тілесності, а й описати створюване нею тіло в цілому.

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

Анатомічні переваги стають основою для справжніх людських переваг лише зважаючи на ситуацію у всій її цілісності.

Сімона де Бовуар

Щоб зафіксувати тілесний відповідник (проекцію) окремої культурної практики, доцільно скористатися поняттям флеш-іміджу. Цей термін походить від англійських слів flesh – “тіло, плоть” та image – “образ”, тобто буквально оз­начає: “образ тіла”. “Образ” тут, однак, не уявлення-картинка про тіло, а конкретна цілісність тих якостей та вправностей, котрі набуває людське тіло відповідно до тієї чи іншої культурної практики.

Під флеш-іміджем розуміється репрезентація тілесністю куль­турних та екзистенційних значень, котрі у своєму зв’язку утворю­ють і транслюють певний тип людини. Цей тілесно відтворюваний і маніфестований флеш-іміджем тип має не лише комунікаційну природу. Він не тільки представляє одну людину іншій чи транслює усталений культурний зразок. Не менш вагома його регулятивна функція. Флеш-імідж підтримує людську особистість у певних функціональних координатах буття, робить її тілесно готовою для певного способу життя, придатною для обраної нею справи і здатною виконувати її. Він визначає та фіксує тіло у відповідності з комплексом тих функцій, котрі потрібно виконувати людині, залученій до певної культурної практики. Отже, наприклад, маючи на увазі античну культуру, можна говорити про флеш-імідж воїна, ремісника, селянина, гетери, атлета, рудокопа тощо. Причому, як це випливає з феноменологічного аналізу тіла, флеш-імідж не можна зводити до простої статурності. Розвиненість м’язів має інколи менш суттєве значення, ніж якість шкіри, а динаміка тілес­них рухів – поз, жестів та міміки – важить значно більше, ніж зріст чи повнота.

Головними тілесними репрезентаціями культурної реальності, які водночас складають основні композиційні елементи флеш-іміджу, є:

вираз обличчя і його мімічне розмаїття (культурні маски обличчя);

форма тіла, або зовнішній вигляд, зовнішність;

рухи тіла, серед яких найбільшу вагу мають усталено значущі рухи, або жести, котрими маніфестується стан, прагнення й уподобання людини;

тілесний стан, котрий у своїй сукупності й органічній єдності постає як вітальний тонус, а у конкретності складових – як тілесні переживання, безпосередні людські відчуття.

Кожна культура має та репродукує власний норматив тілесності. Це своєрідне нормальне тіло, котре охоплює широкий діапазон різноманітних соматичних якостей та особливостей, належність до якого робить людину в її індивідуалізованих ознаках тілесно нормальною. В межах тілесного нормативу тіло може бути кращим чи гіршим, дужим чи досить слабким, тим, що має істотні вади або позбавлене їх, – але у будь-якому разі воно визнається за нормальне тіло: прийнятне як для самої особи, так і для її оточення. Усе, що вихо­дить за межі цього нормативу, утворює знівечене або виродже­не тіло, тобто аномальну тілесність. Аномальне тіло є одним із найсуттєвіших проявів людської неповноцінності. Ставлення до нього культури не є однозначним.

Деякі тілесні дефекти роблять людину вигнанцем із людської спільноти, фактично ізолюють її від інших. Як далеко може зайти негативне ставлення суспільства до виродків, можна бачити на прикладі Спарти або фашистської Німеччини. У першій дитину після народження оглядали і, якщо виявляли значний тілесний дефект, скидали у прірву. В другій цілеспрямовано знищували калік із вро­дженими чи набутими органічними дефектами.

Інші дефекти, навпаки, освячують людську особистість, сприйма­ються як сакральна відзнака. За стародавніх часів такого значення надавали, скажімо, епілепсії, котра сприймалася як “божа хвороба”. Епілептичний приступ асоціювався з трансом – екстатичним станом, у якому людина спілкується з богом.

Тілесна аномалія не тільки дискримінує чи підносить осо­бистість. Часто культура створює для своїх потреб справжню індустрію навмисного скалічення. Прикладом може бути постать блазня, котрий саме своєю потворністю розважає поважних осіб. Причому саме тілесна аномальність блазня немовби викреслює йо­го із спільноти людей і дозволяє – як нелюдській істоті – вчи­няти те, що для будь-кого іншого було б неприпустиме і виклика­ло б його суворе покарання. Загальновідомою була індустрія виго­товлення виродків для розваг за доби середньовіччя та Ренесансу (згадаймо бодай компрачикосів, описаних Віктором Гюго). Причо­му практика виготовлення виродків у ті часи була поширена від Китаю до Європи.

Іншим прикладом експлуатації культурою тілесного дефекту є доля скопців. На сході вони виконували функції євнухів, що інко­ли забезпечувало їм неабиякий вплив навіть на долю цілих держав. Ще одне використання того ж дефекту знаходи­мо у Європі Нового часу, де вдавалися до кастрації, щоб зберегти висоту голосу співака. Як відомо, багато уславлених італійських те­норів мали цю тілесну ваду.

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

Серед сукупності флеш-іміджів слід ок­ремо виділити зразковий флеш-імідж – тобто тілесність, яка слу­гує зразком для соматико-вітальних орієнтацій людей. Ідеали мають не тільки інтелектуальну чи моральну природу. У своєму житті лю­ди орієнтуються не лише на досягнення певного соціального поло­ження, достатку, сімейного стану, творчого успіху. Однією з голо­вних екзистенційних та суспільних орієнтацій є антропологічна орієнтація на жадане тіло. Людина прагне набути престижної тілес­ної форми, котра робить її привабливою, підвищує її життєві шан­си, сприяє соціальному успіху та самовдоволенню. Досягнення ба­жаного флеш-іміджу є одним із головних виявів особистісного роз­витку. Немає розвинутої особистості без автентичної тілесності.

Для долі особистості зразковий флеш-імідж відіграє щонаймен­ше дві головні функції. По-перше, він є одним з головним вимірів Я, тобто рефлексивної єдності особистості. Наявність у самовизна­ченні особи чіткого флеш-іміджу вказує на високий рівень її самоусвідомлення та особистісної консолідованості. Натомість відсутність вирізненої флеш-організації свідчить про розпоро­шеність, неусталеність Я. Через власний тілесний вигляд осо­бистість постійно змінює акти самоототожнення. Особливу вагу це значення флеш-іміджу має для жінки від часів перших цивілізацій. Скажімо, загалом єдина жіноча стать має істотно відмінні флеш-іміджі дівчинки, дівчини, жінки, матері, бабусі.

По-друге, зразковий флеш-імідж є не лише однією з інтенціональ­ностей особистісного самовизначення, а й важливою формою усталеного буття, тобто життєвого здобутку людини. Через флеш-імідж особа не лише визначається у своїх прагненнях та самоусвідомлює себе. Ним вона має себе, покладає се­бе, захищає та відокремлює себе від інших. Зразковий флеш-імідж є одним із головних оформлень її буття.

Однією з головних екзистенційних та суспільних орієнтацій є антропологічна орієнтація на жадане тіло.

Зразкова тілесність функціонує у суспільстві як один із найвагоміших і найпривабливіших ідеалів. Жінки, приміром, схильні сприймати власні груди меншими, ніж зразковий, ідеальний розмір, та набагато меншими, ніж розмір, який вони приписують ідеалу чоловіків. І хоча розмір бюста, якому віддають перевагу чоловіки, досить великий, він все ж менший, ніж той, що приписують чоловічому ідеалу жінки. Вони точні в тому, що чоловіки віддають перевагу жіночим фігурам з великим бюстом, невеликою талією і вузькими стегнами, проте такий еталон створює дилему для багатьох жінок астенічного типу, оскільки великий зріст і вузькі стегна рідко поєднуються природним чином з великим розміром грудей. Цікаво, що жінки з великим бюстом теж незадоволені своєю тілобудовою і схильні використовувати коригуючі засоби.

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

Для чоловіків же вдоволення розміром власної грудної клітини є ще більш важливим аспектом образу тіла і самоповаги, ніж вдоволення розміром грудей для жінок. Бажання підкреслити м’язи торсу обумовлює популярність важкої атлетики, вживання білкових добавок з високою калорійністю, анаболічних стероїдів і, рідше, грудних імплантацій. Один з п’яти пацієнтів пластичних хірургів – особа чоловічої статі. Як правило, це чоловік, невдоволений власними м’язами. Інколи такі чоловіки вдаються до дієт, аби зігнати жир і підкреслити грудні м’язи. І хоча в 1990-ті роки ідеальний розмір жіночих грудей для чоловіків зменшився, чоловічий ідеальний розмір грудної клітини не змінився. За останні 30 років навіть іграшки чоловічої статі стали більш мускулистими, в окремих випадках більше, ніж природно можливо. Еволюція цих фігур свідчить, що ідеали чоловічого тіла поступово стають такими ж недосяжними, як і жіночого.

Культура маскулінності, яку пропагують чоловічі журнали, породжує “атлетичний невроз” – хворобливе захоплення фізичними вправами.

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

Наскільки старанно культура здатна культивувати зразковий флеш-імідж, можна прослідкувати на прикладі американського кінематографу.

Дійові особи американських фільмів – це красені та красуні: бездоганно складені, енергійні, з правильними відкритими обличчями чоло­віки, стрункі, привабливі, сексапільні жінки. Голлівудська зірка як чоловічої, так і жіночої статі є еталоном краси й чарівності. І від того, що практично всі примітні дійові особи фільмів мають незвичайно гарну зовнішність, у глядача ми­моволі створюється уявлення про світ, у якому він живе, як про такий, що населений вродливою породою людей. Але поруч із цим феєричним явищем красенів та красунь існує справжня Аме­рика з властивим їй масовим антропологічним типом. Цей тип не лише відрізняється від голлівудських зірок, він деколи просто-та­ки контрастує з ним (багато американських чоловіків чи жінок за­звичай мають надмірну вагу тощо).

За сталінських часів радянський кінематограф створив сонячний міф про “соціалістичну” дійсність. Порівняння голлівудських об­разів з антропо­логічним типом американця навіює висновок, що американський кінемато­граф створив не менш далекий від дійсності міф щодо людської тілесності й загалом сильної особистості (її волі, вправності, динамізму тощо).

В особі голлівудської зірки ми зустрічаємо класичний приклад культи­вування зразкового флеш-іміджу. Надзвичайна популярність кінематографіч­них зірок пояснюється саме цією їх функцією: бути втіленням ідеалу, їх недосяжність для “звичайної людини” спричиняється не їх багатством чи славою. Вони унікальні й недосяжні передусім тілесно, як маніфестації та живі уособлення зразкового флеш-іміджу (як і загалом зразкової лю­дини). Люди мають їх за взірці власного життя: вони надихають людей на творення власної особистості й долі, й разом із тим – як це і личить зразкам, – залишаються у своїй досконалості недосяжними.

Арнольд Шварценеггер – американський супермен 80–90-х років XX ст.

У США особистісні проблеми, пов’язані з викривленим сприйманням “фізичного Я”, стають дедалі актуальнішими, оскільки ожиріння значної частини населення стає не тільки медичною, але й соціальною проблемою. Приблизно 1 % американок віком від 12 до 25 років (а особливо від 12 до 18 років) страждають від анорексії (страх перед зайвою вагою, відмова від їжі). Захворювання вважається досить серйозним, оскільки від 5 до 18 % таких хворих помирає. На булімію (синдром переїдання і блювання) у США, за різними даними, страждає від 13 до 67 % жінок (зокрема, кожна третя дівчина-підліток). І хоча чоловіки теж прагнуть мати молоде й красиве тіло, це захворювання серед чоловіків набагато менш поширене: співвідношення між чоловіками й жінками становить 1:20. Булімія призводить до медичних ускладнень, проблем з нирками, зубами і травленням в цілому. Кількість харчових порушень поступово зростає і в інших країнах. Так, булімію в умовах клініки було виявлено у 5,1 % японських жінок.

Причиною цього захворювання є, перш за все, усталені стандарти людського тіла. Вони стали важливим соціально-психологічним фактором провокації депресивних станів, оскільки існує висока позитивна кореляція між задоволенням зовнішністю і задоволенням собою. Соціальна оцінка через фізичні критерії породжує низку психологічних проблем, бо „фізичне Я» є важливою складовою “Я-концепції” та одним з критеріїв самооцінки. На сьогодні образ ідеального тіла часто є недосяжним: 85% жінок через біологічні обмеження не можуть відповідати еталонам тілобудови, пропонованих мас-медіа (сучасна “модель” тендітніша від середньостатистичної жінки на 23% !). Починаючи з 1920-х років, західним ідеалом жіночого тіла став “хлоп’ячий’ силует. Американці вважають, що такий стандарт прийшов до них з Азії. Більшість культур віддають перевагу ідеалам тілобудови, що відображають чіткий сексуальний диморфізм. В сучасній західній культурі вони виражені як привабливість худорлявих жінок і V-подібних (мезоморфних) форм чоловічого тіла.


Образ ідеального тіла часто є недосяжним: 85% жінок не можуть відповідати мас-медійним еталонам тілобудови.

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Флеш-імідж: культурні нормативи тілесності

В цілому в американській психології вплив суспільних стандартів зовнішності на формування фізичного образу людини вивчається через дослідження ступеня задоволеності людиною своїм тілом. Міра задоволеності-незадоволеності визначається по-різному. Найчастіше використовується методика “Шкала ставлення до тіла”. Поширені також “масовий індекс тіла” або “коефіцієнт талія:стегна”. Використовують при вивченні стереотипів зовнішності й візуальні засоби. Оскільки незадоволення тілом є візуально суб’єктивним феноменом, використання візуальних стимулів має високу екологічну валідність. Досить поширеною є методика, що включає 9 анатомічно прорисованих чоловічих і жіночих фігур від дуже худорлявої (1) до дуже повної (9). Учасників просять визначити власний і бажаний тип тілобудови. Запропоновано також низку шкал для вивчення порушень харчової поведінки, пов’язаних з викривленим сприйманням власного тіла.

Практично в усіх дослідженнях оцінки власного тіла у жінок виявляються негативнішими, ніж у чоловіків. Чоловіки частіше вважають себе привабливими. За свідченням американських психологів, як дорослі жінки, так і дівчата-підлітки вважають себе товстішими, ніж їх ідеал (чого не спостерігається у чоловіків). Вчені роблять висновок, що особи жіночої статі не задоволені власним тілом, оскільки відчувають тиск суспільної думки, котра поціновує в жінці стрункість; чоловіки ж такого тиску не відчувають.

Задоволення власним тілом не обумовлюється лише біологічною статтю. Не менш значущим фактором є гендерна орієнтація людини. Так, набагато вищий рівень невдоволення власною тілобудовою (різниця між оцінкою власного тіла і бажаного ідеалу) продемонстрували жінки фемінінного та недиференційованого типу, ніж маскулінні та андрогінні жінки. У них же набагато частіше зустрічаються порушення харчової поведінки. Вищий рівень негативних оцінок виявлений і у фемінінних чоловіків. Американські дослідники вважають, що, на відміну від традиційних поглядів, надзвичайно чутливими до культурних стандартів привабливості є саме чоловіки, і це пояснюється змінами в гендерних ролях. Тому порушення харчової поведінки не є винятково жіночою «проблемою».

Деякі кроскультурні дослідження оцінки стандартів тіла засвідчили, зокрема, що в американському суспільстві найбільш незадоволені власним тілом жінки – вихідці з Кавказу і чоловіки-азіати. Так, на відміну від американок, у яких схильність до порушення харчової поведінки обумовлена невдоволенням власним тілом та його реальною фізичною будовою, у японок таке порушення залежить від потреби в суспільному схваленні. Порівняльне дослідження молодіжного середовища, проведене експертами міжнародного агенства BBDO у 2005 році, засвідчило той факт, що показник вдоволеності власним тілом серед молодих росіян майже у 2 рази перевищує європейський рівень. В Росії 62% опитаних подобається власне тіло, тоді як у Європі їм задоволені лише 35%. Серед росіян 64% не соромляться з’являтися у купальному костюмі на пляжі (в Європі – 47%).

Певні типи тілобудови у масовій свідомості є більш або менш бажаними. Так, мезоморфний (атлетичний) тип тілобудови в описах отримує стійкі позитивні оцінки, тоді як ендоморфний тип (повні люди) здебільш характеризувався негативно. Ектоморфний тип (високі й худорляві) в оцінках посіє проміжне становище. Отже, привабливим є той тип конституції тіла, який соціально схвалюється.

Сучасна культурна тілесна парадигма, хоч і має підстави бути під вирішальним впливом наукових і раціональних поглядів, продовжує демонструвати глибоко міфологічні риси і бачиться нам радше як рефлексія давніх і традиційних уявлень. Такими, скажімо, є дії по дороблянню, доліплюванню, вдоскoналенню й доштиковуванню тіла сучасної жінки. Нині в жіночому тілі (так само, зрештою, як і в чоловічому – останнє щораз активніше вводиться в акти тілесних трансформацій) може мінятися все – колір, форма, розміри, запах, фактура. Поряд з такими некардинальними косметичними заходами, як маски, масажі, використання парфуму тощо, а також й більш штучними діями по вдосконаленню фізичних даних, як-от: нарощування повік і нігтів, гальмування росту кутікули (шкірки навколо нігтя), вищипування, виголення (інколи фігурне), витравлення волосся практично на всіх зонах тіла, окрім голови, де його, навпаки, частіше фарбують, закручують, імплантують, видовжують (шляхом доліплювання волосини чи накладання штучних повік), ми стаємо свідками такого кардинального і самосвідомого хірургічного вдосконалення тіла, як збільшення губ, грудей, зменшення сідниць та стегон, потоншення талії, випрямлення зморшок, ліквідація розтяжок, усунення целюліту, вирівняння зубів, зміна кольору очей (кольоровими лінзами) й створення кольорового обідка губ (шляхом косметичного татуювання). В аптеках продаються пластинки для рівного росту пальців ніг. У глянцевих журналах рекламуються “нескладні” операції на обличчі по створенню ямочок на щоках. Новим віянням є вживання гормональних ліків, які б скоротили кількість місячних до одного разу на рік, аби тіло жінки не страждало від передменструальних синдромів (така терапія вважається не тільки безпечною, але й корисною). “Еталонне” тіло стало в конфлікт з природою. Ми згадали тільки такі прийоми, маніпуляції та операції, які викликані естетичними, символічними потребами. Але, зауважимо, саме таке тіло – виголене, вилощене і “штукізоване” – вважається найбільш функціональним, впливовим, соціально привабливим і продуктивним. Це проявилося у загальній тілесно-візуальній орієнтаціії культури наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., гасло якої – “любити своє тіло” (особливо актуальне для дітей та підлітків, а також тих, хто має зайву вагу). Сьогодні спостерігаємо необхідність створення привабливого іміджу в політиці, мистецтві, науці, рекламі, нову образність у віртуальній реальності, культ здоров’я і сексуальних потреб (на противагу деяким філософським концептам 70-х рр. ХХ ст. про аморфне, неструктуроване тіло, позбавлене бажання).