ПЕРЕДМОВА

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Останнім часом різні складові “позавербальної мови” стають предме­том спеціального обговорення у відповідних галузях сучасної філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, психологічної науки та етнопсихології, зокрема.

У понятті “невербаліка” дослідники намагаються об’єдна­ти досить широке коло явищ: тілесно-виражальні символи, стилі зачісок і одягу, косметику і парфуми, предмети побуту і дизайн інтер’єру, такі види мистецтва як балет, музика і живопис, паралінгвістичні компоненти (манера мовлення, покашлювання, сміх), смакові переваги, включаючи символіку, пов’язану з їжею, різні форми втіхи (паління, жування гумки і т.ін.), прос­торово-часові аспекти спілкування, власне кажучи, все те, що не є словом. Вони часом надають категорії “невербальне спілкування” надто широкого тлумачення і підносять її до рангу суперкатегорій, які мають важливе соціокультурне значення.

В результаті розчленованості самого феномену “невербальне спілкування” на окремі його прояви виникає термінологічна плутанина. Критиці піддається сам термін “невербальний”, який став категорією, що об’єднує різні явища і разом з тим розмиває предметну область наукових досліджень.

В основу класифікації невербальних засобів спілкування дослідники закладають як характеристики невербальних комунікативних сигналів, так і системи їх сприймання і відображення: оптична, акустична, тактильна, ольфакторна. Серед засобів кодування невербальної інформації виокремлюють зовнішність та її оформлення, міміку, погляд, пози, жести, дотики, невербальні аспекти мовлення, поведінку людини в оточуючому просторі, запахи та ін. Всі вони знаходяться у взаємодії, іноді доповнюючи один одного, іноді протидіючи один одному. Тим не менш кожний засіб вияву має самостійну традицію дослідження.

makhniy@ukr.net