Етносемантика національних жестів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етносемантика національних жестів

Невірне розуміння жестів, притаманних представникам інших культур, часто-густо призводить до непорозумінь, образ і навіть конфліктів. Ось як в одних і тих же випадках жестикулюють різні народи.

Вказівний жест

Вказівний жест зустрічається практично в усіх культурах, проте в багатьох народів, показувати пальцем уважається невихованістю. У більшості західних культур указати на людину пальцем – означає виявити неповагу й продемонструвати власну перевагу. Індуси вказують пальцем лише на нижчих за рангом, а для вказування на людину, яка є вищою за соціальним статусом, використовують рух підборіддя. Нейтральний вказівний жест у індусів здійснюється всією долонею.

Вказівний жест Уіллі Сміта став фірмовим знаком актора.

В Індонезії для вказівки використовується не вказівний палець, а великий, а філіппінці вказують на об’єкт очима та витягнутими губами. Такий незвичний для нас вказівний жест досить широко розповсюджений також серед американських індійців та деяких африканських народів.

Підзивання

Звичний для нас жест підзивання, коли рука піднята на рівні грудей, пальці спрямовані догори та здійснюють хитаючи рухи до себе, може бути прочитаний деякими народами, наприклад арабами, у прямо протилежному сенсі – як вимогу піти. Щоб підізвати когось, араби (а також іспанці та латиноамериканці) перевертають руку долонею донизу й рухають пальцями, начебто риють землю. Точнісінько так підзивають людей у Японії, Китаї та Гонконгу. Щоправда, там можна побачити й людину, яка манить когось вказівним пальцем. Проте можна бути впевненим, що людина на такий заклик не відгукнеться, оскільки цей жест призначений лише для тварин.

Для того щоб підізвати офіціанта, у різних країнах також існують специфічні жести. Наприклад, британці й американці, підзиваючи офіціанта, зображають у повітрі цілу пантоміму двома руками, начебто вони підписують рахунок. А у Франції достатньо відкинути голову назад і сказати: “Мес’є!” У Колумбії та інших латиноамериканських країнах іноді, щоб підізвати офіціанта, плескають руками понад головою, але цей жест уважається проявом невдоволення.

Схвалення, захоплення

Для виразу захоплення ми звикли використовувати піднятий догори великий палець. Проте на Близькому Сході (наприклад, в Ірані) цей жест уважається непристойним.

Фірмовий жест схвалення зірки футболу Роналдіньйо.

В Іспанії, Мексиці та Колумбії, щоб виразити захоплення, зажимають двома пальцями мочку вуха. Цей жест зазвичай використовується задля похвали господарки за смачну їжу. Для виразу найвищого захвату бразильці можуть навіть закинути руку за голову й дотягнутися до протилежного вуха.

Коли француз хоче про щось сказати, що це – шедевр вишуканості й витонченості, він, поєднавши кінчики трьох пальців, підносить їх до губ і, високо піднявши підборіддя, посилає повітряний поцілунок. А китайці, виявляють задоволення просто підносячи долоню до губ.

Унікальний жест схвалення існує у турок: вони піднімають руку догори і повільно складають пальці у кулак, начебто щось зжимають.

До жестів схвалення можна зарахувати й знаменитий американський жест “о’кей” (кільце, утворене великим і вказівним пальцем), котрий означає “все гаразд, усе добре”. В інших культурах він може мати зовсім інше значення. У Франції він означає “нуль”, “нічого не вийшло”, у Японії символізує гроші й використовується в ситуації купівлі-продажу (наприклад, як прохання касиру дати вам здачу монетками). В Іспанії, Греції та Південній Америці цей жест має сексуально-образливий відтінок. Цю ж конфігурацію пальців у Саудівській Аравії сприймають як натяк на “лихе око”, у Єгипті – як знак погрози, у Бразилії вона свідчить про роздратування й лють.

Подяка

На Цейлоні подяка часто демонструється простою посмішкою, але якщо посміхатися досить часто, це може бути сприйнято як сексуальне загравання. Китайський жест подяки – це підняті на рівень голови руки, складені в рукостискання (у росіян схожий жест означає “дружба” або “домовились!”).

У різних регіонах Китаю існують різні жести для позначення подяки за гарне обслуговування в ресторані. У Північному Китаї “дякую” позначається складеними в кільце великим і вказівним пальцями (на відміну від жесту “о’кей” рука при цьому не піднята догори, а спирається на стіл). У Південному Китаї на знак подяки постукують пальцями по столу, що нагадує європейський жест нервування й хвилювання.

Сенс цього жесту придуманий за часів імператора Цянь Луня із династії Цін. Одного разу імператор подорожував інкогніто по Південному Китаї зі своєю придворною свитою. Щоб не бути впізнаним, імператор був одягнутий як простолюдин і прислуговував за чаєм. Придворні, аби таємно від оточуючих висловити імператору пошану й вдячність, винайшла жест, який зображував пальцями нескінченні поклони.

Сексуальні залицяння

У Франції грубим сексуальним жестом є клацання пальцями одночасно обох рук і поплескування долонею однієї руки по зажатому кулаку іншої. У Греції сексуальні домагання виявляють постукуванням пальцем по підборіддю, підморгуванням, свистом та повітряними поцілунками. В Аргентині чоловік робить жінці непристойну пропозицію, постукуючи внутрішній бік стегна, а в Єгипті – постукуючи один об одного кінчиками вказівних пальців.

Зневага, образа

У більшості культур образливі жести мають фалічну символіку. Образливими в багатьох культурах уважаються піднятий угору кулак (наприклад, Пакистан), великий палець (Іран), вказівний палець або лікоть руки із зігнутим кулаком (Китай). Але існують і власне національні образи. В Англії образливим уважається знак V (Victory), якщо він зроблений долонею не від себе, а до обличчя. Мабуть, цей жест британці перейняли від арабів, котрі піднімають двома пальцями кінчик носа, імітуючи рухи фалоса. Найнепристойніший сексуально-зневажливий жест у американців – кулак з піднятим уверх середнім пальцем.

Греки, навпаки, бажаючи образити людину, опускають великого пальця донизу. Зазвичай цим жестом користуються водії, які виражають за допомогою його щось на кшталт “Куди преш, йолопе! Не бачиш, я їду!”. У нас же цей жест побутує серед молоді і означає “відстій!”, тобто “погано”.

У Греції існує й інший жест, який має образливий сенс. Він виглядає як витягування руки долонею вперед із розтопиреними пальцями – приблизно так, як ми робимо, коли хочемо попросити когось замовкнути. Цей жест походить із часів античності, коли обличчя ворогів та засуджених мастили брудом. Схожий зневажливий жест існує в Нігерії. А в чилійців цей жест має більш конкретний зміст та означає “Придурок!” У Саудівській Аравії використовується більш складний варіант цього жесту, коли рука з розправленими пальцями розташовується паралельно землі, при цьому вказівний палець спрямований униз.

Жест дуля також має етнокультурну специфіку.

Як знак зневажливого ставлення до кого-небудь використовується “дуля” – жест, де рука стулена в кулак так, що великий палець просувається між вказівним і середнім.

В сучасному значенні дуля є непристойним жестом, що має на меті образити і принизити того, кому його показують, а також способом виразити крайнє неприйняття, різку відмову, змішану з презирством. Має також обсцентну семантику – символізує статевий акт, або геніталії. Історично також вживався як універсальний оберіг від небезпеки, особливо проти пристріту, нечистої сили та навіть негоди. Згідно повір’ям дуля мала також магічні якості впізнати відьму – дуля в кишені мала змусити відьму чіплятися до того, хто її показував. Також при хворобі очей (ячмінь) дуля, показана зненацька хворому, мала вилікувати недуг.

Якщо в Росії дуля є переважно дитячим образливим жестом (як і висунутий язик), то в багатьох народів (наприклад, у турків, латиноамериканців, мешканців Cередземномор’я, Китаї) цей жест є найганебнішою образою, бо має фалічний зміст. Для японської повії цей жест означає готовність обслужити клієнта, вступити в статевий зв’язок. У бразильців він, навпаки він означає побажання успіху. А в Парагваї зневажливим є жест, котрий у США означає побажання успіху: схрещені вказівний і середній пальці. Імовірно подібна інверсія позитивного і негативного змісту не випадкова: в Росії ритуал побажання успіху також складається із фраз буквальний зміст яких далекий від доброзичливого (“Ні пуху, ні пера! – До біса!”).

Представники західних країн можуть образити арабів своєю звичкою сидіти, перехрестивши ноги, особливо на американський кшталт – “цифрою чотири” (гомілка однієї ноги лежить на стегні іншої). Це пов’язано з тим, що на Близькому Сході вважається зневажливим показувати іншим підошви свого взуття.

В Індії страшною образою вважається наступити комусь на ногу (навіть випадково). У Таїланді людина може образитися, якщо ви покладете руку на спинку стільця, на якому вона сидить, а в Японії – якщо ви простягнете йому візитівку однією рукою, а не двома (приймати простягнуту річ також потрібно обома руками із невеликим уклоном).

 

Етносемантика національних жестів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етносемантика національних жестів

Окрім просто образливих жестів, у багатьох культурах існують способи виразити більш конкретні звинувачення.

Пяний. Щоб попередити про те, що людина п’яна, французи поєднують великий і вказівний пальці в кільце та “надягають” це кільце собі на ніс. Голландці в аналогічній ситуації постукують вказівним пальцем по носу.

Базіка. Щоб показати, що їм набридло чиєсь пустопорожнє базікання, французи роблять жест, який імітує гру на удаваній флейті. У Латинській Америці та на Близькому Сході для передавання змісту “базікало” використовують рухи кистю, що імітують відкривання рота.

Скупість. Щоб показати, що людина скупа, у Колумбії вдаряють пальцями однієї руки по внутрішній стороні ліктя іншої.

Брехун. Специфічний жест задля зображення брехні існує в Ізраїлі. Коли ізраїльтянин стукає вказівним пальцем однієї руки по розкритій долоні іншої, він каже: “Скоріше трава виросте на моїй долоні, аніж я повірю твоїм словам”. У Франції вказівний палець біля нижньої повіки означає “брехня” або “мене вважають брехуном”.

Гомосексуал. На Близькому Сході про нестандартну сексуальну орієнтацію людини повідомляють наступним чином: облизують мізинець й причісують ним брову. В італійців аналогічний зміст передається пощипуванням мочки вуха. В Іспанії існує образливий жест із схожим змістом, що означає також “дівчисько” чи “сосунок”: голова схилена набік, щока покладена на долоні ( наслідування пози засинаючої дитини).

Розум і глупота

Жести, які ілюструють розум і глупоту, часто мають протилежний зміст у різних культурах. Наприклад, коли француз, німець чи італієць вважає якусь ідею дурістю, він виразно стукає себе по голові. Німецький ляпас по лобу відкритою долонею – еквівалент вигуку: “Ти з глузду з’їхав!”. А коли британець чи іспанець стукає себе по лобу, він, навпаки, задоволений собою. Не дивлячись на те, що в цьому жесті присутня доля самоіронії, людина все ж таки хвалить себе за кмітливість: “Оце так розум!”

Німці, американці, французи та італійці мають звичку малювати вказівним пальцем спіраль біля голови, що означає “божевільна ідея…”

Жест “палець біля скроні” у німців і австрійців означає “псих!”, а у багатьох африканських культурах цей жест означає, що людина глибоко задумалася. У Франції палець біля скроні означає, що людина просто дурна, а в Голландії – навпаки, що вона розумна чи сказала розумну річ.

Особливо заплутаним є позначення інтелектуального рівня співрозмовника в сучасному Ізраїлі. На “офіційній”, загальноприйнятій у країні мові жестів прикласти палець до скроні – означає похвалити когось за розумну думку. Попри це деякі етнічні групи в країні сприймають цей жест по-іншому. Для марокканських євреїв, як і для французів, він означає “дурість”, для американських євреїв – “ти з глузду з’їхав!”, а для вихідців з Румунії – “я думаю” чи “подумай”.

Ствердження і заперечення

Тих, хто звик розуміти рух головою зверху вниз як “так”, а із боку в бік як “ні”, чекає багато труднощів на Близькому Сході. У Саудівській Аравії “так” – це крутіння головою із боку в бік (як у нас “ні”), “ні” – це відкидування голови назад і приклацювання язиком. У Лівані й Ірані, щоб сказати “ні”, достатньо різко підняти й закинути голову, а щоб сказати “так”, навпаки, злегка нахилити її вперед і вниз. У Туреччині заперечення демонструється так: потрібно відкинути голову злегка назад і прикрити очі. Ствердження в турків – нахил голови вниз і трохи вбік.

В Індії та Малайзії на знак згоди похитують головою від одного плеча до іншого (у нас цей жест означає осуд). До того ж в Індії ствердний жест характеризується варіюванням: Бенгалія – чотири рази треба нахилити голову від плеча до плеча, щоб маківка описала плавну криву, Пенджаб і Синд – відкинути голову назад по кривій лінії до лівого плеча, Цейлон – опустити підборіддя і відвести його вниз і вліво по кривій, права рука тильним боком лягає на долоню лівої руки, мов у чашу.

У деяких народів знаки згоди є доволі своєрідними: у семангів, наприклад, узвичаєно в таких випадках різко витягати шию вперед. Те саме спостерігаємо й із заперечними жестами: скажімо, люди африканського народу орімбунду в таких випадках махають рукою перед обличчям із витягнутим указівним пальцем, а малайські негри – опускають очі.

У Німеччині “ні” часто позначається маханням рукою із боку вбік.

Болгари, як відомо, на знак згоди хитають головою із боку вбік, а на знак незгоди – кивають. Легенда переказує, що походження цих жестів пов’язане із вчинком одного народного героя. Турки-завойовники схиляли його зректися віри батьків та прийняти іслам. Під загрозою страти йому довелося на словах погодитися з ними, проте паралельним жестом він одночасно висловлював заперечення. З тих часів кивок у Болгарії означає “ні”.

Привернення уваги

Щоб привернути увагу до своїх слів, бразильці клацають пальцями, одночасно різко відкидаючи руку вбік. У Португалії, щоб вас почули, необхідно витягнути руку вперед долонею донизу й похитати пальцями, начебто ви когось гладите по голові. Жест, який часто використовується західними ораторами для привернення уваги аудиторії (витягнута вперед долоня з розтопиреними пальцями), у греків означає грубу образу.

Сигнал небезпеки

Коли іспанець чи латиноамериканець доторкується вказівним пальцем до нижньої повіки й злегка відтягує її вниз, це означає: “Будь уважним!”. Якщо француз чи голландець почухує вказівним пальцем ніс, він попереджає: “Тут щось негаразд”, “Цім людям неможна довіряти”. Цей жест дуже близький до італійського постукування вказівним пальцем по носі, що означає: “Бережись, небезпека”.

Сумнів, нерозуміння

Коли португалець стукає вказівним пальцем по підборіддю, цей жест означає: “Я не знаю!”. А от коли постукати по підборіддю великим пальцем, цей жест може мати зовсім інше значення: хтось помер. У Парагваї, щоб сказати “Я не знаю”, охоплюють підборіддя двома пальцями, у Японії – похитують рукою з боку вбік. Пуерториканці, похитуючи пальцями кінчик носа, питають: “Що тут відбувається?”.

Вибачення

Якщо індус доторкується пальцями до вашого плеча, а потім – до свого лоба, це означає, що він перед вами вибачається. А якщо він хватається за мочки своїх вух, то він глибоко кається у заподіяному та присягається у своїй відданості. Цей жест є традиційним жестом прислуги, якій докоряє господар.

Побажання успіху

Австрійці, щоб побажати людині успіху, складають разом два кулаки і роблять рух вниз, начебто б’ють ними по столі. У США “на щастя” схрещують середній та вказівний палець. Той самий жест у Росії серед дітей означає, що людина збирається збрехати. У Китаї побажання успіху – це пальці, зціплені в замок і притиснуті до грудей. Інший варіант китайського жесту – зціплені між собою мізинці. Це означає досягнення неформальної згоди і сподівання на те, що вона буде тривалою. Наші дітлахи використовують цей жест на знак примирення, а в Латинській Америці та на Близькому Сході зціплені мізинці, навпаки, слід інтерпретувати так: “Все, ми посварилися”.

Етнографія цілування

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнографія цілування

Усе, що в суспільстві є формою і що здається зараз недолугим, мало колись

свою свіжість і пікантність.

Стендаль

Активне використання поцілунків в етикетній поведінці східних слов’ян не раз привертало увагу іноземців. За давньою традицією, під час зустрічі після тривалої розлуки або прощаючись, а також поздоровляючи своїх родичів і друзів, росіяни цілуються тричі, повертаючи при цьому голову: праворуч-ліворуч-праворуч або ліворуч-праворуч-ліворуч. Це так зване трикратне цілування, яким зазвичай, щоденно зараз росіяни не користуються.

В Україні дотепер поширені привітання “за козацьким звичаєм”: зустрівшись у гостині, добрі знайомі обіймаються й цілуються. Поцілунок спостерігається в російській та українській культурі у спілкуванні чоловіків і жінок. У англійців він зустрічається рідко, лише в інтимних стосунках. А у народів Північного Кавказу використовуються поцілунки для привітання тільки у певних ситуаціях і, як правило, між родичами. Відома пристрасть до поцілунків французів, які завжди ритуально цілуються при зустрічі та прощанні на вечірках і тусовках, навіть з незнайомими людьми.

Як не дивно, але у деяких країнах світу такий звичайний для нас поцілунок відсутній. За даними антропологів, більш аніж дві третини населення планети не любить цілуватися у губи. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. В середині XIX століття, коли з ‘явились перші переклади на японську мову літературних творів з Європи, перекладачам прийшлось спеціально винайти новий ієрогліф, який визначив слово “поцілунок”. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунку люди використовують іншу форму: труться носами чи обнюхують один одного. Отож, наперекір загальноприйнятій думці, поцілунки ескімосів – це дещо більше, ніж банальне торкання носами. Торкнувшись носами, ескімоси розтулюють губи, одночасно вдихаючи, потім видихають, стискаючи губи. Насолодившись запахом один одного, притискаються носом до щоки партнера і завмирають так на хвилину і довше.

Як стверджують фахівці, почуттєвих поцілунків прадавні європейці не знали. Не має про них згадки і в античних джерелах, наприклад, у творах Гомера. За часів правління імператора Тіберія було виголошено вердикт, який обмежував право на привселюдний поцілунок. Що ж стосується інтимних поцілунків, то римляни вважали їх привілеєм подружньої пари. Виявляти свої відчуття у такий засіб дозволялося лише у відлюдді. Порушників чекало суворе покарання.

Якщо первісні предки сучасної людини і вміли цілуватися, то, як видно, вони дуже соромилися цього свого вміння, тому що воно жодного разу не засвідчене в древньому живописі. Одну з найперших згадок про поцілунок ми зустрічаємо у ведичних текстах (написаній санскритом пам’ятці давньоіндійської літератури), що належать приблизно до 1500 року до н. е. У цьому джерелі є згадка про звичай тертися носами. Можливо, цей звичай і був прототипом поцілунку в губи.

Російський філософ В. Розин звертає увагу на те, що поцілунок не є природним атрибутом тіла чи поведінки людини, “це культурний винахід, не менш геніальний у своїй царині, аніж, скажімо, винахід колеса чи книги”.

Поцілунок «по-московські»

Як би там не було, але вже давньоіндійський еротичний трактат Малланаги Ватсьяяни “Камасутра”, написаний у IV столітті нашої ери, рясніє описами різноманітних поцілунків. “Камасутра” вчить основним видам поцілунку в губи і навіть наказує, в який саме спосіб варто відповідати на кожен із поцілунків:

“Коли дівчина ледь торкається вуст коханого своїми, то це – номінальний поцілунок. Якщо ж вона переборола сором’язливість і затримала свої вуста на нижній губі коханого, то це поцілунок боязкий.

Коли ж вона торкається язиком губ коханого, то це поцілунок торканням.

Коли дівчина, витягнувши губи, цілує коханого – це поцілунок прямий.

Якщо закохані торкаються губами, схиливши голову під кутом, це поцілунок під кутом.

Поцілунок у камені. Храм Кхаджурахо. Індія. Скульптурна композиція X ст.

Якщо хтось із закоханих однією рукою ніжно оповив голову партнера, а другою підтримує підборіддя, – це закинутий поцілунок.

Коли губи закоханих, жадібно зливаються, – це поцілунок притиснений.

Затяжний або ж міцний поцілунок – тоді, коли нижню губу беруть двома пальцями і міцно цілують.

Або така жартівлива гра. Закохані прагнуть піймати губами губи іншого. Якщо дівчині цього зробити не вдалось, вона вдає, ніби плаче, і пропонує партнерові повторити спробу. За нової невдачі її вдаваний розпач повторюється, і коли партнер перестає пильнувати або задрімає, партнерка усе ж цілує його нижню губу, притримуючи її зубами. Це – перемога у грі, тому кохана від радощів заливається сміхом, дражнить партнера, пританцьовує і наспівує жартівливі пісні. Така гра можлива, коли у закоханих настає пора найвищої любові.

Коли в сні жінка цілує обличчя коханого, – це поцілунок безмежного кохання.

Поцілунок-бажання буває, коли закохані – він чи вона – цілують віддзеркалення одне одного у воді, в люстерку чи силует на стіні”.

 

Етнографія цілування

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнографія цілування

Першими європейцями, що засвоїли навичку цілуватися, стали греки. Але справді народним взаємне цілування стало тільки в Древньому Римі. У ласих до еротики латинян існувало навіть кілька слів для позначення різних видів поцілунку.

Словом osculum називався легкий “чмок” у щічку, словом basium – більш еротичний поцілунок у губи, а словом saviolum – палкий поцілунок за участю язика.

У часи пізнього середньовіччя поцілунки вже міцно ввійшли в повсякденний побут європейців, але тут церква вирішила, що справа виходить з-під контролю. Єдиним прийнятним став вважатися тільки поцілунок як знак благоговіння перед Господом. Поцілунок же заради плотської насолоди розцінювався як гріх.

З усіх сучасних форм поцілунків найпопулярнішим є дружній поцілунок у щоку. Проте, у деяких регіонах Азії цей жест вважається інтимно-сексуальним, привселюдно його уникають навіть жінки. Тим не менше у більшості культур поцілунок у щоку є жестом, яким або обмінюються між собою жінки, або чоловік з жінкою (у деяких країнах Сходу цілують один одного у щоки також і друзі-чоловіки, особливо у стані радості в момент привітання). У Єгипті чоловік може привселюдно поцілувати жінку, лише якщо це його мати, дружина, або сестра. В Афганістані поширене таке чоловіче вітання як потрійний поцілунок у щоку: у ліву, у праву і знов в ліву. У Китаї та Індії чоловіки й жінки, які суворо дотримуються традиційних норм поведінки, на вулицях взагалі не цілуються.

У Франції у буквальному значенні слова ніхто не цілується так, як до цього звикли, скажімо, ми, цілуючи один одного у щоки у дружньму вітанні: французи губами не торкаються щоки іншої людини, а лише притискаються один до одного щоками. Ця відносно нова форма привітання, коли один з тих, хто вітається, легенько бере іншого за плечі та торкається щокою щоки адресата, має назву акколада. Так вітають один одного жінки, жінка і чоловік (у цих випадках ініціатором акколади зазвичай є жінка) і чоловіки (акколаду використовують лише близькі друзі або родичі), до речі не лише у приятельському, але й у напівофіційному оточенні.

Справжній «французький» поцілунок

Проте відомо, що справжній еротичний “французький” поцілунок, передбачає доторкування язиками. Термін прийшов в російську та українську мови як елемент французької культури, яка завжди вважалася культурою любові. Французький поцілунок, не дивлячись на свою популярність, викликає найбільше число непорозумінь і в той же час порушує цікавість молоді, зближуючи закоханих як ніякий інший вид поцілунку. Всі без виключення чоловіки обожнюють цілуватися “по-французьки”. Він найпопулярніший серед закоханих. Але все ж доречно поцілунок цей називати франко-англійським, бо у Франції його називають англійським, а в Англії – французьким.

В європейському фольклорі поцілунок – символ знищення зловорожих чар (наприклад, у казці про сплячу красуню). Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.

На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було “святе цілування” на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи “Христос воскрес” – “Воістину воскрес”. Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості – воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.

Цей фотопостер Олівера Тоскані, не дивлячись на заборону італійського управління з реклами та невдоволення Папи Римського, мав величезний успіх у багатьох країнах. Невинний поцілунок священника і монашки за задумом автора мав символізувати любов різних рас.

Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.

Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду – хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів порушити якимись неправедними діями. По мірі утвердження християнства хресне цілування набувало більш ритуалізованих рис, розширюючи і діапазон використання: починає практикуватися ритуальне цілування ікон, різноманітних святинь і навіть несвятинь (наприклад, замка на церковних воротах нареченими – “щоб міцнішим був шлюб”). Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої при виголошенні клятви бере початок від запорізького козацтва.

Поцілунок мав і інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров’я (цікаво, що етимо­логія слова “цілунок” іде від цілісності, тобто здоров’я, звідси й цілитель – народний лікар). Цілували ж, у відповідності з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину; щоб урятувати стадо, цілували чередника, цілували й свійських тварин – щоб приносили приплід.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В українців Північної Бессарабії, наприклад, гість звертався до господаря або господині з поздоровленням, на що ті відповідали вдячністю, потім усі цілували одне одному руку, якщо вважали себе рівними; коли ж один із них був старший роками або становищем у суспільстві, то цілував лише молодший, а старший тільки казав “спасибі”. Така церемонія практикувалася при вітанні з усіма присутніми гостями, не розрізняючи статі.

В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов’янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокуту­вання гріхів: напередодні Великого посту, у “прощену неділю”, слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх. Подібна символічність цілунка виявлялася і у прощанні з померлим: українці цілували небіжчика у чоло.

У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він все частіше набуває сексуального відтінку.

У творах справжніх майстрів слова поцілунок – це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя.

Нове покоління починає цілуватися «по-справжньому» раніше за попереднє.

За рішенням ООН 6 липня святкується Всесвітній день поцілунків. Це свято вперше почали відзначати у Великій Британії. Згідно із соціологічними опитуваннями, середньостатистичний європеєць протягом доби цілується близько 7 разів, молоді люди – приблизно 12 разів, подружжя зі “стажем” та громадяни старші 50 років – близько 2 разів. 12% опитаних взагалі не могли пригадати, коли цілувалися востаннє. До речі, кожне подальше покоління починає цілуватися “по-справжньому” раніше, аніж попереднє.

Соціологічні дані початку XXI століття свідчать, що 70% молодих людей від 16 до 24 років цілуються вперше до того, як їм виповниться 15, тоді як з їх батьків такий досвід мали всього 46%. Кожний десятий хлопець починає цілуватися “по-справжньому”, не досягнувши десятирічного віку.

Культура тілесних запахів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Культура тілесних запахів

Людина начебто не дозволяє природі водити себе за ніс.

Майкл Стоддарт

Яка роль природних людських запахів у повсякденному спілкуванні? Чому деякі народи приховують запахи власного тіла, у той час як інші використовують їх та насолоджуються ними?

Як відомо, комунікація за допомогою нюхових сигналів досить поши­рена серед тварин. Тим не менше спеціальні дослідження доводять їх важливість і у людських взаєминах. Неприязне ставлення до запахів власного тіла відображує той факт, що нюх у людини функціонує досить активно, але у “прихованій” формі, тому його сигнали остаточно не усвідомлюються. Сказати людині, що від неї тхне, – означає образити її. Про когось, хто викликає відразу, англійці кажуть просто “вонючий”, а німці – Ich kann ihn nicht riechen (я не переношу його запаху), а французи petit merdeux (дерьмецо). Прагнен­ня сучасної людини замаскувати свої природні аромати, замінити їх на “соціально бажані” говорить про певне емоційно-експресивне значення запахів у повсякденній реальності. Оскільки наші тіла мають безліч залоз, що продукують ароматичні секреції, здається малоймовірним, що вони повністю втратили своє сигнальне значення у сучасному житті.

Окрема галузь психології невербальної поведінки, що займається вивченням природних і штучних запахів, носієм яких є людина, – ольфакторика (від лат. оlfactus – нюх), отримала свою назву у відповідності з ольфакторною системою відображення, яка базується на нюхових відчуттях людини.

Запахи людського тіла у першу чергу утворюються у залозах, розташованих в анально-генітальній зоні, а також у секреторних залозах на обличчі, долонях, стопах та іноді на грудній клітині. Запахи накопичуються у роті та на вкритих волоссям ділянках тіла.

Система запахів тіла і косметики, яка час від часу виступає безумовним невербальним індикатором індивіда, може слугувати додатковою характеристикою його іміджу. Співбесідника відштовхують запахи, які свідчать про тілесну занедбаність, надмірне захоплення парфумами, зловживання палінням, алкоголем.

Здавна відома “культура запахів” як специфічний засіб соціальної стратифікації, як характеристика функціонально-рольових взаємин індиві­дів, як засіб ідентифікації, встановлення тотожності, належності до однієї мікро- або макрогрупи. Проте ольфакторні сигнали виявляють свій диференційований вплив лише за певних умов, скажімо, в ситуації соціальної, сенсорної ізоляції, у контексті специфічних типів взаємодії, наприклад, інтимного спілкування між чоловіком і жінкою, догляду матері за дитиною, у ситуації лікар – хворий і т. ін. Цілком зрозуміло, що ці сигнали виконують роль додаткового індикатора загального рівня культури людини.

Роль, яку запахи відіграють у людському спілкуванні, суттєво різниться від приналежності до певної етнокультури. Етнологи зазначають, що найбільш сталий запаховий стереотип – запах “чужого” – це відомі із часів середньовіччя загальноєвропейські уявлення “O foetor judaicus!” (О смрад юдейський! – лат.), чеські народні уявлення про запах циган, вірування болгар про специфічний запах, притаманний туркам. Запаху “чужого” можуть набувати й маргінальні особи свого “соціуму”, які автоматично перетворюються на “чужих”. Специфічний запах зникає, якщо “чужі” уводяться в рамки “своєї” конфесії: охрещені іновірці “втрачають” притаманний їм особливий смрад.

Відомо, що мешканці Азії намагаються приховати пахвовий запах. Проте в деяких арабських країнах тілесний запах має в спілкуванні провідне значення. Араби толерантніше ставляться до запахів – неважливо, приємні вони чи ні, – аніж європейці чи англоамериканці. Араб не вагатиметься, перед тим як сказати приятелеві, що в того неприємно тхне з рота, так само він може прокоментувати приємний запах чийогось тіла. Араби під час бесіди постійно дихають на співрозмовників та очікують відчути подих своїх друзів, а якщо він стримується, то вважають, що друг поводить себе так, начебто соромиться чогось. Можливість відчути запах друга діє на них заспокійливо. У деяких провінціях Близького Сходу свати, запрошені подивитися молоду для родича, іноді просять дозволити понюхати її. Їхня ціль – не в тому, щоб пересвідчитися в її охайності, скоріше, те, що вони шукають – якийсь стомливий аромат її гніву чи невдоволення. Араби вважають, що характер і запах взаємопов’язані.

Бурміси виявляють свої афекти, притискаючись ротами й носами до щоки і потужно вдихуючи запах один одного. Аборигени Самоа виявляють свої афекти також доторкуючись носами і нюхаючи один одного. Американці ж, навпаки, підтримують дистанцію і пригнічують нюх.

Існує багато технік по догляду за шкірою, за порожниною рота, гігієни, способів задоволення природних потреб. Міські жителі намагаються знищити наслідки зіпрілості людини шляхом використовування різних парфумів. Сільські жителі настільки тонко не відчувають запаху поту. Піт людського тіла асоціюється ними з важкою фізичною працею, з урожаєм, який є ціллю всіх їх трудів. Селяни дивуються тому, що міські представники зневажливо ставляться до запаху поту тіла людини. Людина працює щоденно біля землі, худоби, птахів, і вони для неї є її середовищем, світом. Сільська людина сприймає всі запахи, так ненависні міський людині, як запах землі, яка годує людину. Адже відомо, що „у поті чола будеш здобувати свій хліб”, сказав Бог Адамові [Буття 3: 19].

В історичних пам’ятках епохи Відродження (у вигляді листів), дослідники неодноразово фіксували факти, де чоловік або коханець просить дружину або кохану почекати ще два дні й не митись, оскільки він скоро повернеться з далекої подорожі. Запах людського тіла асоціювався з природністю і викликав статевий потяг.

Отож, зазвичай вважається, що запах людини – це запах її поту. Насправді піт абсолютно не має запаху. Запах же з’являється в силу існування у людини особливих мікроорганізмів, що переробляють піт у жири. Істинний же наш запах виробляють особливі залози, розташовані під пахвами, навколо сосків, на голові, близько очей, навколо ануса і на лобку. Виділений ними маслянистий секрет має запах мускусу. У жінок під час місячних і в стані сексуального збудження він посилюється.

Існує поширена думка, що деякі запахи справляють явно еротизуючий вплив або сприяють синхронізації деяких фізіологічних реакцій подружньої пари. Наші сексуальні симпатії й антипатії залежать від феромонів – виділених геніталіями пахучих речовин, що викликають в особи протилежної статі статеве збудження. Існування феромонів поки залишається гіпотетичним, хоча і щосили експлуатується парфумерною і косметичною промисловістю (випуск так званих атракантів, пахучих синтезованих речовин, аналогічних природним тілесним феромонам). Стверджується, що використання подібних засобів посилює принадність у протилежної статі на несвідомому рівні.

 

Розділ ІІ. Етнофізіогноміка

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІІ

Етнофізіогноміка

Переважна більшість досліджень з невербальної комунікації присвячені обличчю людини: тради­ційно вважається, що саме обличчя є головною складовою зовнішності, а його вираз грає найважливішу роль у спілкуванні людей. Обличчя часто метафоризують як книгу, яку можна читати, як дзеркало душі, як репре­зентанта всієї людини, як правду; а з іншого боку – як камуфляж душі, маску. Проте в реальності важливу інформацію про людину несе увесь ком­плекс сталих (фізіогноміка, індивідно-конституціональні характеристики), середньостійких (оформлення зовнішності: зачіска, косметика, прикраси, одяг) і динамічних проявів особистості (міміка, жести, рухова активність).

Людина народжується у світ як особливий, відмінний від усіх інших за багатьма тілесними ознаками індивід. Зазначивши своєрідну “екземпляр­ність” індивіда, соціальні науки, за словами П. С. Гуревича “звичайно відхо­дили далі, вважаючи, що розмірковувати про кров, про торс, про бороду суб’єкта не тільки не зовсім порядно, але й абсолютно ні до чого”.

У заломленні до предмета психологічної науки дослідження феноме­нології тіла задовольнялися до недавнього часу переважним чином даними традиційної психофізіології і психосоматики. 

Проте останнім часом різні аспекти тілесного буття людини стають не лише предметом природознавчого аналізу, але й філософських, соціологіч­них, етнографічних та соціально-психологічних досліджень.

Безперечною особливістю сприймання людиною світу є знання того, що людство існує у формі етносів чи народів. Представники однієї раси виразно усвідомлюють свою фізичну відмінність від іншої. Існує чимало візуальних відмінностей не тільки між європейцями, азіатами, африканцями, корінними американцями, мешканцями Океанії, але й поміж спорідненими антропологічними типами.

Порівняння як індивідів, так і народів проводиться головним чином за ступенем вираження в них тих чи інших рис або ознак. Але щоб порівняння було об’єктивним, треба постійно враховувати відносність будь-яких етно­психологічних характеристик. У людській свідомості змішуються біологічні причини різноманітності етносів з тими, які мають культурне походження. Форма губ, розріз очей, посмішка, лінія брів, які виникають як біологічні риси, поєднуються з тим, що з’являється на обличчі в результаті несвідомого наслідування оточуючим людям.

В етнічній антропології розроблена система об’єктивного визначення антропологічних типів людей. Вони визначаються за допомогою певних фізичних ознак: форми волосся, ступеня розвитку третинного волосяного покриву (вуса, борода), пігментації шкіри та волосся, пропорцій тіла, ваги, зросту, форми носа, довжини та ширини черепа, форми обличчя, а також даних про гени, групи крові, форми зубів, узорів на пальцях та ін.

Асоціативні портрети українців і росіян

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Асоціативні портрети українців і росіян

Всі люди поділяються на дві категорії: одним легше помічати відмінності, іншим схожість.

Френсіс Бекон

Першу наукову спробу опису українського антропологічного типу здій­снив на початку ХХ ст. Ф. К. Вовк. Він зазначав, що українці темноволосі, темноокі, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальні, порів­няно високоголові, вузьколиці, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками. Подальші дослідження вдосконалили цей портрет, додавши до нього чимало нових фарб.

Сучасні соціальні установки щодо соматологічних характеристик українців, відображення їх у суспільній свідомості народу намагався з’ясу­вати В. М. Бебик. Група вчених під його керівництвом здійснила опитування 5 тисяч киян з урахуванням таких соціально-демографічних параметрів як стать, вік, національність, освіта, соцільно-професійний статус.

Одержані результати дали можливість скласти «колективний портрет» сучасного українця. В уявленні більшості респондентів чоловіки-українці є середніми на зріст (75,4% опитаних), мають темне волосся (58,6%), карі очі (55,9%) і середню комплекцію (69,9%). Кожен п’ятий опитаний зазначив, що українці високі на зріст (20,7%) і лише 0,2% респондентів наділили їх низькорослістю.

Найбільше розбіжностей щодо кольору очей. Сіроокими визнали укра­їнців 17,8%, блакитноокими – 15,7%, а зеленоокими – 4,4% респондентів.

Схожа ситуація і з кольором волосся чоловіків: каштанове – 23,0%, руся­ве – 12,6%. Цікаво, що неукраїнці (60,4% респондентів-росіян і 75% євреїв) більшою мірою, ніж українці (56,9%) вважають останніх чорнявими.

Приблизно такі ж пропорції були зафіксовані й щодо жінок. Типовою українкою в стереотипному уявленні стала жінка середнього зросту (84,5%), брюнетка (52,6%) з карими очима (56,9%) і середньою статурою (55,1%). Разом з тим 28,6% опитаних схилялися до каштанового волосся, а 11,8% – русявого. Певна річ, знаючи неабиякі здібності жінок змінювати колір свого волосся, переоцінювати ці ознаки в жіночому фенотипі українського народу, очевидно, не варто. Типовим кольором райдужної оболонки ока 16,8% респондентів назвали голубий, 13,9% – сірий, а 5,4% – зелений.

Аналіз отриманих у цьому дослідженні показників дає можливість більш чітко з’ясувати певні статеві і національні відмінності в установках і стереотипах буденної свідомості населення. Так, респонденти-жінки, оціню­ючи фенотип українок, більшою мірою визнали останніх повними (34,3%), ніж респонденти-чоловіки (32,4%). Розбіжності за даним параметром порівняння у представників різних національностей такі: росіяни, котрі мешкають у Києві, вважають українських чоловіків більшою мірою повними (17,7%), ніж худими (0,4%); 31,25% євреїв-киян гадають, що українці – худі і стільки ж визнають їх повними. Характерно, що самі чоловіки-українці біль­шою мірою оцінюють себе худими (12,7%), ніж повними (9,6%). Розподіл опитаних за національністю на питання про ступінь повноти типової української жінки наступний: 29,0% українців, 44,8% росіян, 62,5% євреїв переконані, що вона вище середньої повноти.

Відомо, що сприймаючи інших людей і відтворюючи потім їх образ зовнішності, досліджувані виділяють перш за все зріст, колір очей і волосся, міміку, ніс, особливості тілобудови. Ці елементи є найбільш розпізнавально-значущими, вони виконують роль опорних ознак, з якими пов’язується подальший опис об’єкта сприймання. При створенні «словесних портретів» люди використовують численні мовні характеристики соматизмів (назв частин людського тіла), які мають своєрідне етнічне забарвлення.

Наявність національно-специфічних рис у сприйманні і описі зов­нішності людини підтверджують результати психолінгвістичного досліджен­ня Д. І.Терехової, спрямованого на вивчення універсального й специфічного в семантичних асоціаціях етнофорів українців і росіян у сприйнятті сома­тизмів.

Результати проведених нею асоціативних експериментів показали близькість асоціативних полів досліджуваної лексики в українській і російській мовах, а також їх відмінності. Виявлення найчастотніших асоціатів в описі обличчя людини дозволило скласти узагальнені портрети українця й росіянина. Так, обличчя в сприйнятті українця: гарне кругле обличчя, високий лоб, чорні брови, великі карі або голубі очі, довгі чорні вії, біла або смуглява шкіра, червоні щоки, прямий ніс, червоні повні губи, білі рівні зуби, гостре підборіддя, густе чорне або русяве волосся; обличчя в сприйнятті росіянина: красивое круглое или овальное лицо, высокий лоб, чёрные тонкие брови, большие голубые или карие глаза, длинные чёрные ресницы, нежная белая кожа, румяные щёки, прямой или курносый нос, полные или тонкие алые губы, белые ровные зубы, острый подбородок, русые или чёрные волосы.

При порівнянні асоціативних портретів слід відзначити що, по-перше, вони багато в чому схожі, по-друге, обидва більшою мірою зорієнтовані на ідеалізований образ людини.

Реципієнти обох груп начебто виявили одностайність, коли назвали найчастотнішим означенням до стимулу брови – чорні/чёрные. Але при зіставленні частот цих асоціатів (184 – в українській і 131 – у російській) помічаємо кількісну різницю, яка знаходить своє вираження в якісних відмінностях етнічних еталонів.

Як свідчить порівняння стереотипних реакцій, реципієнти двох груп віддають перевагу певному кольору очей: очі – карі (93), чорні (22); голубі (56), блакитні (25) / глаза – голубые (71), карие (59), або кольору волосся: волосся – чорне (68), русяве (52) / волосы – русые (49), светлые (33), чёрные (41). Саме ця незначна відмінність вказує на вияв у стереотипах національної специфіки.

Для українців більшою мірою, ніж для росіян, характерні емоційно-оцінні означення соматизмів, наприклад: шкіра – гладенька, брови – вузенькі, губи – пухкенькі, пальці – маленькі, худенькі, вузенькі.

Етнічний еталон зовнішності: портрет української дівчини.

Художник Василь Тропінін (1820).

Як засвідчують експериментальні дані, специфічні національні риси виявляються в низькочастотних асоціаціях, що перебувають на периферії асоціативних полів. Серед них можна назвати вуса – козацькі, плечи – бога­тырские, брови – соболиные, які пов’язані з фольклором та історією народу.

Стереотипність і високочастотність певних асоціацій на стимульні слова-соматизми пояснюється тим, що при сприйнятті наша свідомість виділяє і фіксує найяскравіші ознаки в зовнішності людини. Люди, характе­ризуючи особу, роблять вибір не з нескінченної більшості її нормативних властивостей, а з малої кількості ознак; при цьому вибирають найвідміннішу, те, чим людину означила природа.

Інший асоціативний експеримент, де реципієнтам було запропоновано складання чоловічого і жіночого словесного портретів, підтвердив тради­ційні уявлення про ідеальні образи краси різних статей. Так, у чоловіків відзначався високий зріст, міцна будова тіла, струнка постать. Жіночі образи характеризувалися реципієнтами обох груп як «красиві, стрункі, високі, ніжні, тендітні». Як зазначає дослідниця, охарактеризовані вони колоритніше й емоційніше, ніж чоловічі і за своєю суттю близькі до національних фольклорних образів.

Фольклорні образи російських дівчат у живописних творах

Івана Аргунова (1784) та Пилипа Будкіна (1848).

Особливо яскраво етнічна специфіка виявилась в реакціях-порівнян­нях, наприклад: очі – як зірочки, зорі, озера, терен, ягідки тернові, ніч, волошки, волошки в житі, криниці, ґудзики, намистинки / глаза – как озёра (глубокие, голубые, большие, тёмные), море, небо, звёзды, огонь; (испуган­ные, нежные, покорные, огромные), как у лани, серны, оленя.

Асоціації емпіричної повсякденної свідомості передають складний світ історичного відбиття людських сприйняттів і уявлень крізь досвід мате­ріального і духовного життя народу, оцінні уявлення пов’язуються із соціальними еталонами і стереотипами, які впливають на сприйняття світу даним етносом.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Той, хто не відрізняє нас від інших, паплюжить нас.

Жуль Гонкур

Обумовлені природою особливості зовнішності, які дозволяють відрізняти представників однієї етнічної спільноти від іншої і разом з тим дають можливість особам одного етносу ідентифікувати себе як представників однієї національно-історичної спільноти, складають психологічний образ “свого”. Цей образ як спосіб орієнтації серед людей різних національностей є структурним компонентом свідомості члена кожної національно-історичної спільноти. Психологічна настанова на позитивне сприймання “свого” призводить до того, що цей образ характеризується позитивною емоційною забарвленістю.

Процес формування етнічного образу зовнішності – складової і суттєвої частини образу людини – обумовлений соціально-історичними особливостями розвитку етносу, рівнем розвитку мислення, характерного для нього у той чи інший історичний період. Так, на думку дослідників середньовічна людина ще не розрізняє розманіття національних фізіономій своїх сусідів, вони зливаються для неї в один ворожий оскал. Для жителя домонгольської Русі, наприклад, образ чужинця, і літературний, і побутовий характеризувався перш за все надлишком тілесності, анормальністю плоті як знаку ворожості. А от ідеалізований, прикрашений образ “свого” втілює лише найпозитивніше.

Вихідні риси прототипових етнічних еталонів зовнішності наочно виявляються під час аналізу текстів літописів, легенд, казок, народних пісень і фразеології. В. М. Богуславський, проаналізувавши значний обсяг подібних текстів, виокремив такі визначальні еталонні ознаки, як богатирську будову, високий зріст, широкі плечі, значний об’єм тіла, його огрядність і міцність, велику фізичну силу. Збіжність багатьох ознак зовнішності у літописних описах і фольклорі дослідник пояснює “монументально-епічним стилем” зображення людини, який побутував у літературі аж до XVII ст. Процес зближення літератури з реальністю в рамках художньої прози поступово привносив нові риси до опису зовнішності людини. Образ зовнішності починає деталізуватися, проте ця деталізація до кінця ХІХ ст. співвідноситься з соціальним статусом людини, хоча при цьому починає враховуватися різноманітність і складність соціальних зв’язків та онтогенетична множин­ність типів привабливої зовнішності.

Загальний напрям розвитку прози з точки зору опису зовнішності людини, як зазначає В. М. Богуславський, вимальовується як складний процес соціальної типізації, узагальнення соціальної реальності у типізованих етнічних образах зовнішності, збільшення кількості наявних у літературі типів, поглиблення й деталізації соціально-типізованих образів за рахунок оціночних якостей і ознак, які раніше не входили в етнічний образ зовніш­ності. Традиційно усталені і закріплені у свідомості культурної спільності етнічні образи зовнішності поступово трансформуються, все більш і більш наближаючись до реальності, відображуючи її різноманітність, складність і неповторність індивідуального буття, окремої людини як особистості.

Етнічний образ зовнішності як феномен народної культури відіграє важливу роль у процесі спілкування. Цей феномен – складне концептуальне явище, що формується за зовнішніми (тими, що сприймаємо зором), фізичними та інтелектуальними ознаками, до яких долучається певний знаковий зміст.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Етнічний образ зовнішності – сукупність уявлень і асоціацій, що склалися історично і тому є достатньо стійкими. Вони відображають пізнавальний, соціальний і культурний досвід народу, включають також емоційний, прагматичний та естетичний аспекти його сприймання й оцінки.

Національно-культурна специфіка фразеологізмів, до яких психолінгвісти зараховують пласт стійких народних порівнянь, залишається актуальним питанням сучасного мовознавства. Дослідники вважають, що треба розрізняти національну і культурну специфіку стійких мовних одиниць.

Національна специфіка виявляється під час зіставлення різних мов. Вона зумовлена двома чинниками – об’єктивним та суб’єктивним. Об’єктивний полягає в природній і культурній реальності, що властива одному народу і якої нема в житті іншого. Суб’єктивний чинник полягає в довільному виборі, коли слова, що відображають одну й ту ж реальність, по-різному подані у фразеології різних мов. Культурну специфіку фразеологічних одиниць визначають її співвідношенням з елементами матеріальної чи духовної культури суспільства, його історії, вірувань, звичаїв, природно-географічного положення, в якому живе народ.

Стійкі народні порівняння як мовне вираження світогляду українського народу – цікавий матеріал для лінгвокраїнознавчих досліджень.

Голова. У порівняннях особливу увагу звертають на голову – її форму, зазвичай, вона кругла та велика. Голова асоціюється із предметами побуту: голова як виварка (макітра), головатий як чіп. Головату людину також порівнюють із совою та гарбузом: головатий як сова, голова як гарбуз.

Обличчя. Обличчя, як і голова, також є круглим. Людина “повновида”, «пиката», «круглолиця – виглядає як місяць уповні, пика як чавун (полумисок), круглий як яблочко. Обличчя має певний колір, який часто залежить від фізичного чи емоційного стану людини. Здорова людина, яка має білу, незасмаглу шкіру обличчя – білий як сметана (молоко, молоком улита), біленька як нитка (кров з молоком); чорнява або засмагла – іронічно – білий як арап (орап), чорний як циган; руда, веснянкувата – рябий як гороб’яче яйце. Людина, яка хворіє, має жовту шкіру – жовтий як віск (вощина), жовтенький як вощок, як у комині завуджений, дуже бліду – білий як полотно (папір, глина, крейда, коліно), блідий як стіна, побілів як хустка, як на дощі вимоклий. Худий, зблідлий від напливу емоцій – білий як смерть, виглядає як смерть (труп), поблід як труп, побілів як Пилат. Почервонілий, засоромлений – як огонь зайнявся, спалахнув як вогонь, побілів як вільхова довбня.

Дуже гарне, вродливе обличчя порівнювали із росою та водою – як із роси й води. Про людину з запухлим обличчям і хрипким голосом говорили: як під забором виспався, опух як бабак.

Брови і вуса. Брови і вуса найчастіше стають об’єктом порівняння уже сивими, порівнюються вони із молоком, голубом, снігом, інієм: сивий як молоко (голуб), білий як сніг (іній).

Очі. Про лупату людину говорять: вирячкуватий як жаба. Звертають увагу на погляд. Тупий, здивований – вип’яв очі неначе баньки, вилупив (витріщив) очі як жаба (баран на нові ворота, сова, індик, цибулі, чорт на фігуру, коза на різника); пронизливий – гляне мов окропом обпікає; сердитий – глянув мов жару сипнув; грізний – подивився як би батька убив; підозрілий – глипа як аллах на п’яницю; злодійкуватий – водить очима наче злодій по ярмарку; безпорадний, розгублений – водить очима як блудна вівця; переляканий – дивиться як босий на гадюку, про людину, яка має переляканий вигляд – виглядає як заєць у ступі (верші), виглядає як сам не свій.

Ніс. Ніс у порівняннях є круглим, великим: ніс як бульба (сокира, як за сім гривень сокира); гачкуватим – ніс як кочерга; опуклим – ніс як кушка. Характеристика носа є іронічною, над його формою і розміром найбільше насміхається народ.

Грузинський ніс як національне надбання.

Олександр Дюма одним іх героїв свого нариса про подорож до Грузії у 1853 році зробив грузинський… ніс. За словами французького письменника, грузини мають носи, яких немає в жодній країні світу: усі римські та німецькі носи, при зустрічі з грузинським, закопаються від сорому в землю.

Рот. Про широкороту людину говорили: писок як відси до Львова, а про губату – губи як вареники.

Зуби. Стійкі народні порівняння характеризують зуби як здорові, великі, гострі, білі: зуби як у коня (теслиці), зуби здорові як часник. Білизна зубів у народних порівняннях відображена зіставленням із овочами, молоком: зуби білі як ріпа (молоко).

Борода. Про бороду кажуть: борода як у владики, а сумління як у шибеника.

Волосся. Світле, сиве волосся описують, використовуючи порівняння: білий як сніг (лунь, іній, сметана, пух), побілів як молоко (як трава на морозі), сивий як циганський король (як молоко, голуб); чорне — чорний як галка (крук, циган). З іронією про руду дівчину говорили: чорнобрива як риже теля. Колір волосся людей зіставляли із забарвленням пташиного пір’я, шерсті тварин, явищами природи, продуктами харчування.

Хвилясте волосся людини порівнюють із зовнішнім виглядом барана: кучерявий як баран. Влучно висловлюються про негарну зачіску: у голові як чорт копійку шукав, як у дурного на хаті, волосся на голові як на чорту хата, розпатлана як овечка. Зовсім лиса людина асоціюється із макогоном, бубоном, коліном: лисий як макогін (бубон, коліно), облисів як макогін, голова як пляшка.

Шия. У народі про худошию, тонкошию людину говорили: шия як на мотузочці.

Руки. Дуже худі руки порівнюють із лопаточками для розмішування тіста – руки як кописточки.

Ноги. Довгі, худі, криві, товсті ноги у народі висміювали. Наприклад, про довгоногу людину говорили: довгоногий як журавель. Ноги зустрічаються великі: ноги як у поліського (курячого) злодія, нога як під дурним старцем (під тамбовським старцем); криві ноги порівнювали із гринджолами – як гринджоли; худі – як патички; товсті, опухлі – як кадовбята. Кульгаву людину порівнювали із нечистою силою – кривий як дідько.

Серед ознак, які засвідчує “Словник стійких народних порівнянь”, можна виокремити такі опозиції:

красивий / потворний

Зовнішній вигляд людини пов’язаний із сприйняттям таких понять, як врода (краса, привабливість) і неврода (потворність, миршавість, бридкість).

Дівчина дуже гарна (вродлива, ладна, брава, красна, цвітна, гожа, червона, хороша) сприймається українською національною свідомістю як щось недосяжне (як сонце, зіронька на небі), або пов’язане з тим прекрасним, що є у природі – гарна як квітка навесні (в полі, лузі), як чічка в городі, як маків цвіт, як мак городній, як квітка (гайова), як рожа, як маківка (ягідка, писанка, калина, весна, джерелянка, вітка, лебідка, кукла).

Дуже гарно одягнена дівчина – як лялька (лялечка), гожа як панна, гарна мов цариця; струнка – як липочка, гарна як лебідка, ладна як цвіріньок, примітна – цвітна як джерелянка, гарна, щиросердна – гожа як чиста вода; зграбна, невелика – гарна як печеричка. Про вродливу дівчину, що живе у невідповідному оточенні, кажуть: красується наче квітка на болоті, про милу, симпатичну – жартівливо: гарна як киця з бантиком.

Народний образ досконалої краси пов’язаний із певними діями: ладна як з воску виллята, красна як з каменя вибита, гарна мов змальована, як намальований.

Хлопець гарний на вроду: гарний як вогонь (іскра, сіно в годину); гарно вбраний – гарний як павич.

Невродливу, негарну людину порівнюють з неприємними природними чи надприродними об’єктами і створіннями. Наприклад, із деякими тваринами, птахами, плазунами: красива як вівця сива, гарний як пес базарний, хороший як собака на морозі, красива як свиня сива, хороша як свиня у порошу, скверна як свиня, виглядає як паця за сороківця, потний як баран, зачмоканий як мокра курка, вродлива як сова, гидкий як поплазка, а ще – як за кущ пелена. З іронією говорять – виглядає як Михайлове чудо, хорош як Бабин Ярош, хороший як Микитина свита навиворіт, ладна як із болота лялька, гарненький як у Петрівку яглиця, гарний як Панькові штани.

Дуже страшна людина – виглядає як холєра, як би з гака зірвався, як Борис-баборіз, потворна – страшний як атомна війна, як відьма, погана як ніч, красива як відьма з Лисої гори, бридкий як паплюга.

Як формується етнічний образ зовнішності?

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Як формується етнічний образ зовнішності?

Зовнішність “ненормативної людини” може оцінюватися як відштовхуюча без конкретизації будь-яких певних недоліків. Об’єкт оцінки порівнюється з чимось неприємним. Наприклад, німецьке Dreckschwein (досл. Dreck – бруд, Schwein – свиня), російське грязная свинья, татарське сасы дуңгыз (досл. сасы – вонюча, дуңгыз – свиня); нім. Giftkröte (досл. Gift – отрута, Kröte – жаба), рос. гадюка, тат. зәhәр елан (досл. зәhәр – отруйна, вредная, елан – змія) тощо.

У наведених прикладах змія асоціюється з підступністю, жаба огидлива, вигляд свині викликає презирство своєю нечистоплотністю.

здоровий / хворий

Символом сили, міцності, здоров’я, насамперед, є тварини: дужий як ведмідь (слон, бугай, тур, віл), великий як ведмідь, здорова як корова, баба як тур, здоровий як бугай (бик, віл), виглядає як оґер, сильний як віл (лев), здоров як кінь, міцний (моцний) як кінь (медвідь), а ще сила асоціюється із рибою – дитиночка як линочок; із зброєю – баба як гармата; із будівлею – здоровий як сарай; із орлом – дужий як орел; народним героєм – дужий як Довбуш. Міць людини, особливо чоловіка, порівнюють з деякими рослинами: здоров (міцний) як дуб, жилавий як дубчак, здоров як горіх, здоровий як лузан (цвик), як пеньок. Із могутньою водою, сильним морозом порівнювали міцну, дужу, здорову людину: дужий як вода, росте як з води, дужий як мороз; про людину з міцним здоров’ям, яка прикидається хворобливою – слабий як учетверо (увосьмеро) мотуз (мотузок).

Про слабосилу, немічну, мляву людину кажуть: сильний як муха (комар), має моці як жаба в хвості, держиться як пісок на вилах, задужий як павутина, охлялу, безсилу – охляв як в дощ щеня, як би три доби не їв; охляв як циганська кобила; виснажену, втомлену, змарнілу, вимучену – як у диму буджений, як з хреста знятий, як із домовини встав, як вичавлений лимон, змотикав сі як кінь у кираті, наробився як кобила, виглядає як три дні не ївши (мара), як з глини зліплений, лежить як кулик після яйця, як з гробу встав.

Хвору, нещасну, схудлу людину порівнюють із тінню (марний як тінь), воском (жовтий як віск (вощина, вощок)), колодою(лежить як колода), динею(здоровий гий диня на морозі, виглядає як змерзла диня).

повний / худий

Ознаки тілобудови у народних порівняннях відображені в антонімічних парах високий/низький, повний/худий. Про людину, яка швидко, несподівано розтовстіла, говорили: обдувся як барило; про ситу, вгодовану дитину – гладкий як опецьок; про здорову товсту дівчину – дівка як муц, здорова як горохова копиця; про огрядну жінку – баба (груба) як фаса; про товсту, повільну людину – повертається як дрофа. Худенький як різницький стовпчик, круглий як ковбичка (галушка), котиться як баривка з іронією казали про товсту та кремезну людину і невеликого на зріст товстуна.

Американець Емануель Ябраух – найтовстіший атлет у світі – зовсім не комплексує з приводу власної ваги.

Ставлення до повної людини залежало від ставлення до неї самої, але в більшості випадків народ з посмішкою описував надмірну вгодованість: випас сі як бик, годований як пацюк, товстий як бодня (кабан, ведмідь, копиця), як кадовб, як копиця сіна, годований як на заріз, жирна (гладка) як піч, змарнів ніби має свинські сухоти, спасся як медвідь, гладкий як кабан (кіт, слимак), товстий як міх (чан), випас сі як пацюк, виглядає як пацюк годований, ситий як чабанський віл, гладкий мов печений.

Про надмірну худорлявість теж говорили з іронією: худий як шкапа (терниця, трясця), тонкий як гілляка (бадилина, чехоня, швабра), сухий як гілляка (скіпка, тріска, тарань, хрущ, драбина, кочерга, верства), перепався як скажена собака. Про худу, виснажену людину кажуть: худий як доска (дошка), як стиральна дошка, худий як смерть; дуже худу, бліду – як з того світа встав; худорляву, струнку – як хлудина; про дуже тонку в стані дівчину – тонка як нитка.