Етнографія цілування

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнографія цілування

Першими європейцями, що засвоїли навичку цілуватися, стали греки. Але справді народним взаємне цілування стало тільки в Древньому Римі. У ласих до еротики латинян існувало навіть кілька слів для позначення різних видів поцілунку.

Словом osculum називався легкий “чмок” у щічку, словом basium – більш еротичний поцілунок у губи, а словом saviolum – палкий поцілунок за участю язика.

У часи пізнього середньовіччя поцілунки вже міцно ввійшли в повсякденний побут європейців, але тут церква вирішила, що справа виходить з-під контролю. Єдиним прийнятним став вважатися тільки поцілунок як знак благоговіння перед Господом. Поцілунок же заради плотської насолоди розцінювався як гріх.

З усіх сучасних форм поцілунків найпопулярнішим є дружній поцілунок у щоку. Проте, у деяких регіонах Азії цей жест вважається інтимно-сексуальним, привселюдно його уникають навіть жінки. Тим не менше у більшості культур поцілунок у щоку є жестом, яким або обмінюються між собою жінки, або чоловік з жінкою (у деяких країнах Сходу цілують один одного у щоки також і друзі-чоловіки, особливо у стані радості в момент привітання). У Єгипті чоловік може привселюдно поцілувати жінку, лише якщо це його мати, дружина, або сестра. В Афганістані поширене таке чоловіче вітання як потрійний поцілунок у щоку: у ліву, у праву і знов в ліву. У Китаї та Індії чоловіки й жінки, які суворо дотримуються традиційних норм поведінки, на вулицях взагалі не цілуються.

У Франції у буквальному значенні слова ніхто не цілується так, як до цього звикли, скажімо, ми, цілуючи один одного у щоки у дружньму вітанні: французи губами не торкаються щоки іншої людини, а лише притискаються один до одного щоками. Ця відносно нова форма привітання, коли один з тих, хто вітається, легенько бере іншого за плечі та торкається щокою щоки адресата, має назву акколада. Так вітають один одного жінки, жінка і чоловік (у цих випадках ініціатором акколади зазвичай є жінка) і чоловіки (акколаду використовують лише близькі друзі або родичі), до речі не лише у приятельському, але й у напівофіційному оточенні.

Справжній «французький» поцілунок

Проте відомо, що справжній еротичний “французький” поцілунок, передбачає доторкування язиками. Термін прийшов в російську та українську мови як елемент французької культури, яка завжди вважалася культурою любові. Французький поцілунок, не дивлячись на свою популярність, викликає найбільше число непорозумінь і в той же час порушує цікавість молоді, зближуючи закоханих як ніякий інший вид поцілунку. Всі без виключення чоловіки обожнюють цілуватися “по-французьки”. Він найпопулярніший серед закоханих. Але все ж доречно поцілунок цей називати франко-англійським, бо у Франції його називають англійським, а в Англії – французьким.

В європейському фольклорі поцілунок – символ знищення зловорожих чар (наприклад, у казці про сплячу красуню). Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.

На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було “святе цілування” на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи “Христос воскрес” – “Воістину воскрес”. Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості – воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.

Цей фотопостер Олівера Тоскані, не дивлячись на заборону італійського управління з реклами та невдоволення Папи Римського, мав величезний успіх у багатьох країнах. Невинний поцілунок священника і монашки за задумом автора мав символізувати любов різних рас.

Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.

Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду – хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів порушити якимись неправедними діями. По мірі утвердження християнства хресне цілування набувало більш ритуалізованих рис, розширюючи і діапазон використання: починає практикуватися ритуальне цілування ікон, різноманітних святинь і навіть несвятинь (наприклад, замка на церковних воротах нареченими – “щоб міцнішим був шлюб”). Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої при виголошенні клятви бере початок від запорізького козацтва.

Поцілунок мав і інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров’я (цікаво, що етимо­логія слова “цілунок” іде від цілісності, тобто здоров’я, звідси й цілитель – народний лікар). Цілували ж, у відповідності з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину; щоб урятувати стадо, цілували чередника, цілували й свійських тварин – щоб приносили приплід.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В українців Північної Бессарабії, наприклад, гість звертався до господаря або господині з поздоровленням, на що ті відповідали вдячністю, потім усі цілували одне одному руку, якщо вважали себе рівними; коли ж один із них був старший роками або становищем у суспільстві, то цілував лише молодший, а старший тільки казав “спасибі”. Така церемонія практикувалася при вітанні з усіма присутніми гостями, не розрізняючи статі.

В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов’янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокуту­вання гріхів: напередодні Великого посту, у “прощену неділю”, слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх. Подібна символічність цілунка виявлялася і у прощанні з померлим: українці цілували небіжчика у чоло.

У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він все частіше набуває сексуального відтінку.

У творах справжніх майстрів слова поцілунок – це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя.

Нове покоління починає цілуватися «по-справжньому» раніше за попереднє.

За рішенням ООН 6 липня святкується Всесвітній день поцілунків. Це свято вперше почали відзначати у Великій Британії. Згідно із соціологічними опитуваннями, середньостатистичний європеєць протягом доби цілується близько 7 разів, молоді люди – приблизно 12 разів, подружжя зі “стажем” та громадяни старші 50 років – близько 2 разів. 12% опитаних взагалі не могли пригадати, коли цілувалися востаннє. До речі, кожне подальше покоління починає цілуватися “по-справжньому” раніше, аніж попереднє.

Соціологічні дані початку XXI століття свідчать, що 70% молодих людей від 16 до 24 років цілуються вперше до того, як їм виповниться 15, тоді як з їх батьків такий досвід мали всього 46%. Кожний десятий хлопець починає цілуватися “по-справжньому”, не досягнувши десятирічного віку.

Культура тілесних запахів

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Культура тілесних запахів

Людина начебто не дозволяє природі водити себе за ніс.

Майкл Стоддарт

Яка роль природних людських запахів у повсякденному спілкуванні? Чому деякі народи приховують запахи власного тіла, у той час як інші використовують їх та насолоджуються ними?

Як відомо, комунікація за допомогою нюхових сигналів досить поши­рена серед тварин. Тим не менше спеціальні дослідження доводять їх важливість і у людських взаєминах. Неприязне ставлення до запахів власного тіла відображує той факт, що нюх у людини функціонує досить активно, але у “прихованій” формі, тому його сигнали остаточно не усвідомлюються. Сказати людині, що від неї тхне, – означає образити її. Про когось, хто викликає відразу, англійці кажуть просто “вонючий”, а німці – Ich kann ihn nicht riechen (я не переношу його запаху), а французи petit merdeux (дерьмецо). Прагнен­ня сучасної людини замаскувати свої природні аромати, замінити їх на “соціально бажані” говорить про певне емоційно-експресивне значення запахів у повсякденній реальності. Оскільки наші тіла мають безліч залоз, що продукують ароматичні секреції, здається малоймовірним, що вони повністю втратили своє сигнальне значення у сучасному житті.

Окрема галузь психології невербальної поведінки, що займається вивченням природних і штучних запахів, носієм яких є людина, – ольфакторика (від лат. оlfactus – нюх), отримала свою назву у відповідності з ольфакторною системою відображення, яка базується на нюхових відчуттях людини.

Запахи людського тіла у першу чергу утворюються у залозах, розташованих в анально-генітальній зоні, а також у секреторних залозах на обличчі, долонях, стопах та іноді на грудній клітині. Запахи накопичуються у роті та на вкритих волоссям ділянках тіла.

Система запахів тіла і косметики, яка час від часу виступає безумовним невербальним індикатором індивіда, може слугувати додатковою характеристикою його іміджу. Співбесідника відштовхують запахи, які свідчать про тілесну занедбаність, надмірне захоплення парфумами, зловживання палінням, алкоголем.

Здавна відома “культура запахів” як специфічний засіб соціальної стратифікації, як характеристика функціонально-рольових взаємин індиві­дів, як засіб ідентифікації, встановлення тотожності, належності до однієї мікро- або макрогрупи. Проте ольфакторні сигнали виявляють свій диференційований вплив лише за певних умов, скажімо, в ситуації соціальної, сенсорної ізоляції, у контексті специфічних типів взаємодії, наприклад, інтимного спілкування між чоловіком і жінкою, догляду матері за дитиною, у ситуації лікар – хворий і т. ін. Цілком зрозуміло, що ці сигнали виконують роль додаткового індикатора загального рівня культури людини.

Роль, яку запахи відіграють у людському спілкуванні, суттєво різниться від приналежності до певної етнокультури. Етнологи зазначають, що найбільш сталий запаховий стереотип – запах “чужого” – це відомі із часів середньовіччя загальноєвропейські уявлення “O foetor judaicus!” (О смрад юдейський! – лат.), чеські народні уявлення про запах циган, вірування болгар про специфічний запах, притаманний туркам. Запаху “чужого” можуть набувати й маргінальні особи свого “соціуму”, які автоматично перетворюються на “чужих”. Специфічний запах зникає, якщо “чужі” уводяться в рамки “своєї” конфесії: охрещені іновірці “втрачають” притаманний їм особливий смрад.

Відомо, що мешканці Азії намагаються приховати пахвовий запах. Проте в деяких арабських країнах тілесний запах має в спілкуванні провідне значення. Араби толерантніше ставляться до запахів – неважливо, приємні вони чи ні, – аніж європейці чи англоамериканці. Араб не вагатиметься, перед тим як сказати приятелеві, що в того неприємно тхне з рота, так само він може прокоментувати приємний запах чийогось тіла. Араби під час бесіди постійно дихають на співрозмовників та очікують відчути подих своїх друзів, а якщо він стримується, то вважають, що друг поводить себе так, начебто соромиться чогось. Можливість відчути запах друга діє на них заспокійливо. У деяких провінціях Близького Сходу свати, запрошені подивитися молоду для родича, іноді просять дозволити понюхати її. Їхня ціль – не в тому, щоб пересвідчитися в її охайності, скоріше, те, що вони шукають – якийсь стомливий аромат її гніву чи невдоволення. Араби вважають, що характер і запах взаємопов’язані.

Бурміси виявляють свої афекти, притискаючись ротами й носами до щоки і потужно вдихуючи запах один одного. Аборигени Самоа виявляють свої афекти також доторкуючись носами і нюхаючи один одного. Американці ж, навпаки, підтримують дистанцію і пригнічують нюх.

Існує багато технік по догляду за шкірою, за порожниною рота, гігієни, способів задоволення природних потреб. Міські жителі намагаються знищити наслідки зіпрілості людини шляхом використовування різних парфумів. Сільські жителі настільки тонко не відчувають запаху поту. Піт людського тіла асоціюється ними з важкою фізичною працею, з урожаєм, який є ціллю всіх їх трудів. Селяни дивуються тому, що міські представники зневажливо ставляться до запаху поту тіла людини. Людина працює щоденно біля землі, худоби, птахів, і вони для неї є її середовищем, світом. Сільська людина сприймає всі запахи, так ненависні міський людині, як запах землі, яка годує людину. Адже відомо, що „у поті чола будеш здобувати свій хліб”, сказав Бог Адамові [Буття 3: 19].

В історичних пам’ятках епохи Відродження (у вигляді листів), дослідники неодноразово фіксували факти, де чоловік або коханець просить дружину або кохану почекати ще два дні й не митись, оскільки він скоро повернеться з далекої подорожі. Запах людського тіла асоціювався з природністю і викликав статевий потяг.

Отож, зазвичай вважається, що запах людини – це запах її поту. Насправді піт абсолютно не має запаху. Запах же з’являється в силу існування у людини особливих мікроорганізмів, що переробляють піт у жири. Істинний же наш запах виробляють особливі залози, розташовані під пахвами, навколо сосків, на голові, близько очей, навколо ануса і на лобку. Виділений ними маслянистий секрет має запах мускусу. У жінок під час місячних і в стані сексуального збудження він посилюється.

Існує поширена думка, що деякі запахи справляють явно еротизуючий вплив або сприяють синхронізації деяких фізіологічних реакцій подружньої пари. Наші сексуальні симпатії й антипатії залежать від феромонів – виділених геніталіями пахучих речовин, що викликають в особи протилежної статі статеве збудження. Існування феромонів поки залишається гіпотетичним, хоча і щосили експлуатується парфумерною і косметичною промисловістю (випуск так званих атракантів, пахучих синтезованих речовин, аналогічних природним тілесним феромонам). Стверджується, що використання подібних засобів посилює принадність у протилежної статі на несвідомому рівні.

 

Етнохронеміка

© Махній М.М. НЕВЕРБАЛІКА І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Етнохронеміка

Ми розіп’яті на циферблаті годинника.

Станіслав Ежи Лец

У західному суспільстві пунктуальність є свого роду культом. Акуратності поводження із часом і точності дотримання раніше встановлених часових графіків у багатьох європейських країнах надається виключного значення.

Часові умови спілкування є предметом особливої уваги дослідників, які вивчають таку семіотичну дисципліну, специфічний напрям психології невербального спілкування як хронеміка (семіотика часу).

Для людей, вихованих у європейській традиції, час – це щось таке, що відбулося між двома подіями. Упевненість у протяжності часу розділяють практично усі в західному світі, але практика спілкування в міжнародних компаніях доводить, що існують відмінності культурного ставлення до часу. Наприклад, у культурі росіян немає підкресленої пунктуальності, тому спізнення не лише можливі, але й частенько обов’язкові (у гості, на приймання і т.ін.), а от, скажімо, англійці знамениті підкресленою точністю й бережливим ставленням до часу.

В американському штаті Юта мормони (представники релігійної громади) розвинули пунктуальність до крайнощів. Вони сприймають кожну хвилину як значний елемент, суворо ставляться до запізнень і намагаються прибути заздалегідь, аби не спізнитися.

У Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно в домовлений час. В Америці проявом увічливості є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, у той час, коли в Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки в Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

Цікаву інформацію про варіативне ставлення представників різних етнокультур до фактору часу наводить професор факультету іноземних мов Московського державного університету С. Г. Тер-Мінасова, розповідаючи про випадок, який стався з її студентом. Він запросив до себе на свій день народження на 19 годину друзів по студентському гуртожитку. Ось як він описав збирання гостей: “Німці прийшли о 18.55 і здивувалися, що нікого немає. Китайці прийшли о 19.05, довго вибачалися за спізнення і пояснювали причини. О 19.30 прийшли росіяни й угорці та сказали: “Давайте починати”. Корейці прийшли о 20.30 і досить стисло вибачилися. Американці прийшли о 21.15, були дуже задоволені, що вечірка в розпалі й не сказали ані слова про спізнення. Інші російські друзі потім ішли усю ніч”.

Навіть такі повсякденні поняття, як день-ніч, ранок-вечір, якщо їх порівняти з англійськими словами day-night, morning-evening – наочно ілюструють неспівпадання культурних уявлень про час доби в різних народів.

Англійське morning (ранок) триває дванадцять годин, рівно півдоби – від опівночі до опівдня. Саме тому британці, які загуляли на вечірках приходять додому не в годину чи дві години ночі, а в годину чи дві години ранку (one/two o’clock in the morning). Потім починається день, але зовсім не day, як переклав би українсько-англійський словник слово день, а afternoon опісля полуденний час. Як впливає із внутрішньої форми слова, afternoon триває від полудня приблизно годин до п’яти-шести коли починається – начебто вечір, що вже о восьмій годині змінюється коротенькою ніччю. А опівночі – уже, “ранок”. Тому то й шокує українців і росіян, які вивчають англійську мову, невинне англійське речення : he came to see her last night (він відвідав її минулої ночі). Зрозуміло, що насправді last night відповідає нашому поняттю вчора ввечері.

Отже, час по-різному сприймається в різних культурах. Відчуття часу пов’язане із соціокультурними особливостями суспільства. На думку Е.Ґолла, культурно усвідомлений час є головною організаційною системою життя і комунікації, тому що за допомогою цієї системи люди виражають свої почуття та важливість своїх учинків і дій.

Кожній культурі притаманне своє сприймання й використання часу. Від того, яка цінність часу в певній культурі, залежать темп і ритм життя, типи та форми спілкування людей. Так, якщо західна культура чітко фіксує час і запізнення тут сприймається як провина (“точність ввічливість королів”), то в арабських країнах, в Латинській Америці та деяких країнах Азії запізнення нікого не здивує.

Діловий етикет європейський країн особливо підкреслює неприпустимість запізнення на важливі зустрічі. Межовий часовий інтервал – 7 хвилин, хоча в ситуації, менш формалізованій, можливе запізнення до 15 хвилин (так, якщо викладач запізнюється на заняття більше аніж на 15 хвилин, студенти мають “законне” право залишити аудиторію). В Індії ж за етикетом можливе запізнення до 40 хвилин. Араби розглядають призначення їм конкретних строків як особисту образу; ефіопи оцінюють справу, на яку витрачено багато часу, як дуже престижну: чим довше, тим краще. Окрім того, витрати часу на повільні ритуальні бесіди підвищують значущість співрозмовників в очах один одного. Для американців такі розмови – гаяння часу.

Однією з найважливіших культурних відмінностей, за Е. Ґоллом, є відмінність між монохронним і поліхронним сприйманням і використанням часу. Монохромне сприймання часу означає, що в один і той же проміжок часу можливий лише один вид діяльності, а дії мають відбуватися послідовно, одна за одною. Поліхронне сприймання часу, навпаки, передбачає, що в певний проміжок часу може здійснюватися кілька справ. Ця відмінність породжує й різні типи поведінки представників різних культур.

У монохронних культурах час лінійний, він поділяється на відрізки, заповнення яких ретельно планується. Такий час можна витратити, зекономити, прогаяти, надолужити, прискорити, пригальмувати або втратити (цікаво, що саме в монохромній культурі виникла приказка “час – гроші”). Монохронна культура притаманна для індустріально розвинутих країн, є типовою для Німеччини, США, країн Північної Європи.

Час — гроші

У монохронних культурах час сприймається не як лінія, а як деяка мітка, тому він менш відчутний. Представники таких культур більш гнучкі в поводженні із часом, про точне використання часу вони навіть не замислюються, оскільки він не є цінністю. До типових поліхронних культур зараховують культури країн Латинської Америки, Близького Сходу та Середземномор’я.

Відмінності між представниками монохронних і поліхронних культур полягають у наступному:

— носії монохронної культури намагаються робити одну справу в один певний проміжок часу, вони достатньо замкнені, зібрані, сконцентровані на своїй роботі, не люблять, коли їх переривають в процесі якоїсь діяльності, дотримуються усіх домовленостей, відчувають відповідальність за свою роботу, намагаються не заважати іншим, пунктуальні та підтримують короткотермінові міжособистісні контакти; поважають чужу власність, рідко беруть і дають у борг;

— носії поліхронної культури, навпаки, здатні робити декілька справ одночасно, частіше переривають роботу, надають менше значення домовленостям про зустрічі. Вони часто і легко змінюють свої плани, більше цікавляться людиною та її особистими справами, аніж роботою, часто беруть і дають у борг, їхня пунктуальність залежить від взаємовідносин, вони схильні встановлювати взаємини на все життя.

Як правило, контакти між представниками монохронної та поліхронної культур не минаються без ускладнень.